Диво - Павло Архипович Загребельний

Але чим далі, тим більше знаходив відповідних слів до подій, які відбувалися навколо нього, відбувалися з ним самим і його князюванням, і все те в місцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробив і не він, а вища воля вказала, куди покласти здоблені емаллю платівки.

Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усі багатства церкви Богородиці Болеславові, вітав прихід польського владці до Києва, втік потім з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, і той умер на чужині: «Священикові ж Абіятарові повелів цар: іди ув Анот, свій хутір, бо й ти заробив смерть. Та сьогодні тебе не страчу, бо ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, і все, що витерпів отець мій, терпів і ти з ним».

Поставити на місце Абіятара Анастаса, а на місце царя Давида — князя Володимира — і все збігається.

Про Святополка:

«І рече йому цар: зроби так, як вій промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Йоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його…»

Йоаб — то Святополк, а два безвинно вбиті — Борис і Гліб. Збігається.

Про Брячислава:

«Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедрон, так зараз — знай се — мусиш умерти; кров же твоя впаде на твою голову».

На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.

Про самого Коснятина:

«Так певно, як живе господь, що укріпив мене й посадив на престолі батька мого Давида, та по своїй обіцянці устроїв мені дом: сьогодні буде страчений Адонія. І дав цар Соломон наказ Банеї, і вбив його той, і вмер він».

Адонія — Коснятин. Банея ж — боярин Ситник. Збігається.

І ще безліч разів, як і в Соломона: «І повелів цар Банеї; він вийшов і стратив його, й той умер».

Де взявся Ситник? І нащо він? Чи послухатися слід було княгиню в її гидливості до пітливого боярина?

Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної кори, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим не надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякії чуда, але це було чи не найбільше.

Між людьми пішов поговір, що волхв — святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.

Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З’явилися знамення на небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.

Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.

— Святий? — князь навіть не здивувався.— Як то?

Але Ситник був переляканий навсправжки.

— Дивись на мене, князю. Поглянь мені в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: святий.

— А ти?

— Не знаю. Вперше в житті не знаю.

— Святому не місце серед людей,— спокійно сказав Ярослав,— нащо його до них пускати?

— Ага, так,— Ситник умирав од задухи.— То що ж?

— Сказано тобі.

— Ага, так…

— Іди…

Той щез, а князь пішов до молитви.

В порубі — незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, ти не бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й не сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і піддані запобігливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) — і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.

Опріч того, коли відбираєш волю в інших, здається тобі, що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, не розбираючи, винні вони чи ні. Але відміряно завжди кожному — лиш на одного. Від народження до смерті.

Згодом спитав Ситника:

— Де святий?

— Тут, у Києві.

— Де?

— Там, де слід. У порубі.

— Приведеш крийома до мене. На Берести.

— Але ж тут нема порубу! — Ситник був трохи ображений: як то так не мати на князівському дворі порубу?

— Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.

— Ага, так. Обох?

— Хто там ще?

— Отрок з ним.

— Отрока пристав на послугу святому.

— Втече,— сказав Ситник.— Як тільки випущу з порубу — втече.

— Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?

— Тож я, князю.

— Всі люди однакові.

— Але ж ти, князю…

— І князь — чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ,— а що може бути вищого за володаря земного й філософа! — так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: «Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанні обов’язків».

— Сова про сову, а всяк про себе,— Ситник усміхався трохи погірдливо,— писано не про нас.

— Грамоті не тямиш і досі? — спитав Ярослав.

— Лічба мені мила.

— Меди продавати?

— Які меди, князю! Тепер не продаю — лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п’ють та їдять.

— Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд