Диво - Павло Архипович Загребельний

можновладців, здирства й нахабність найманців — ось з чим зіткнувся тоді Ярослав, і вже до кінця днів своїх сам він не буде ні підступним, ні здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч іноді й дорого платитиме за це. Поки що ж платив власним спокоєм. Знов покалічений, так ніби бог навернув на нього давні, ще дитячі хворощі, на ногах тепер тримався не зовсім твердо, тому надавав перевагу коневі, а ще ліпше — лодьї, знов посадив своє військо в судна й поплив по Дніпру, а там по Прип’яті — назустріч Болеславові, який шикувався на Бузі до рішучого удару.

Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмілів невпізнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелів перешкоджати їм, засипати їх стрілами, дратувати похваляннями. Він, як і в Новгороді колись, їздив скрізь сам, до всього додивлявся, збадьорював воїв, сміявся з погуків воєводи Будия, що кричав на той берег до поляків: «А ось ми проткнемо тріскою пузо вашому Болеславу».

І знов, як і в війні з імператором германським, Болеславові щастило. Він стояв з військом коло укріпленого города Волина, мав підкрепу з червенських городів, звідусюди харчові загони достачали йому все необхідне, підходили нові та нові його відділи, прийшло обіцяних Генріхом триста саксонців і п’ятсот угрів. Сам Болеслав відсиджувався до часу в Волині, пив собі й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землі кару для уводців чужих жон і розпусників: ставити їх на торговищі на дерев’яний поміст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи,— хоч і не годилося б про це мовити,— в калитку між бамболями здоровенного гвіздка. Поряд клали гострий ніж, позоставляючи приреченому трудний вибір: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж відпахати оту частину тіла.

Руські кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом і смердючим кендюхом, але ото й тільки, бо поляки мали собі все, що треба, а їхні супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузі, казали, що навіть сам князь Ярослав знічев’я і з розпуки сидів з вудкою над Бугом, ждучи невідь-чого.

Ночами палили вогнища, відганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налітала з лісів і боліт. Спекота змінювалася дощем, тоді хлющилися під злими небесними водами, бо не було ж ніякого прихистку й сховку, тільки для князя напнуто намета, але Ярослав більше намагався бувати серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагідь і чесність. Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнитися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.

Поки польське військо збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руські непокоїлися більше й більше, частіше й частіше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч і боялися незвіданих бистрин річкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лінькувато відстрілювалися, та все тягали до берега колоди лісу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих місцях загони свого війська, щоб перешкодити Болеславові в переправлянні, але ще не міг дорівнятися Київський князь у військових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навіть варяги, обдурив польський князь і Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на поляків та й послав навсправжки їм назустріч спершу піших своїх воїнів, а там і кінноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й коні легко взяли плавом середину, руські нападники були перебиті швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загін своєї кінноти збоку, вдарив ще дужче на слабкі Ярославові загони, в той час як найдобірніші стояли без діла там, де мали моститися мости; трудно розповісти, яка там була різанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, відбивався запекло від насланого на нього відділу, пробився з двома новгородцями і молодим київським отроком, але всі були піші, не мали жодного коня, з неймовірними труднощами вибралися з відкритого місця в прихисток дерев і там — о щастя! — напоткнулися на візок медовара, який прикотив до війська, певно, сподіваючись небачених зисків, а попав якраз на побоїще і тепер не знав, що діяти, метався перед своїми кіньми, хотів їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати візок з медами, медовар тяжко відсапувався, витирав піт, що лився йому по щокастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок підбіг до коней, потягнув одного за вуздечку, і в цей час прилетіла звідкись стріла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кінь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кінець; медовар, нарешті збагнувши, що тут пахне зовсім не медом, миттю випріг другого коня, затягнув його глибше поміж дерева, став, розглядаючи своїх несподіваних гостей, мабуть, упізнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловік не простий, бо тицьнув повід у його бік, сказав захекано:

— Бери коня!

Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!

Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.

— Недовго ж так пробіжиш,— сказав йому Ярослав.

— А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано,— хекаючи, відповів йому медовар,— а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.

— За стремено б годилося, та нема його,— сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.

— Хто ти єси і як зовешся? — питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.

— Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а де, думаю… до князя… такий же мед… Ох… не можу… А ти… справді князь?

— Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох…

— Важкий я, князю… Вельми… Тельбухи в мене… камінь…

Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу:

— Ох,