Диво - Павло Архипович Загребельний

— Дрючечок зламається,— вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.

— Новий вирубаємо.— Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою.— Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.

— Ги-ги! — реготнув блазень.— А хто ж понесе? Коні чи люди?

— Люди!

— Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.

— На тому ж місці, де ото патякаєш,— сказав майже урочисто Ярослав,— закладемо поселення людське.

— І назвемо Ярославець! — вихопився мерщій Бурмака.

— Ярославль-Київський,— змахнув своїм ножакою Ситник.— Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім’я твоє, княже!

— Веприще — ось як назвати,— сказав князь,— бо таки кабанюра чималий.

— Хіба ж то кабан? — штурхнув чоботом вепра Бурмака.— Хіба це вепр? Так собі, веприк.

— То й назвемо село Веприк,— посміхнувся князь.

Блазень застрибав, заляпав у долоні:

— Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!

— Що мелеш, блазню! — закричав на нього Ситник.— Чи вже й зовсім з глузду з’їхав?

— А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! — взявся в боки блазень.

Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні остраху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.

Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з’явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже не було тоді йому впину.

Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм робити своє діло, лаявся чорно.

Перевізники посміювалися з дурнуватого карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:

— Щоб тобі кістка поперек горла стала!

— А приведіть-но його до мене,— звелів Ярослав.

Бурмака не захотів іти до князя.

— Треба, то хай сам пришвендяє до мене,— викрикнув.— Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!

Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:

— Хочеш до мене в службу?

— А хай тобі нечиста сила служить! — хряпнув об казанок дерев’яною ложкою карлик.— Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп’яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб’ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?

— Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене,— пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.

— Підкупити хочеш Бурмаку? — закричав карлик.— Так не діждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудрості. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим!

Сміялися всі: перевізники, князеві люди, сам Ярослав. Князь подумав: отакий хай собі лає. Ніхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом виправдання: не вознісся в гордині, вислухуєш щодень слова хули. Ліпше самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, аніж ждати, поки прийде розумний і вкаже всім на твої справжні згрішення й переступи.

Так узяв з собою Бурмаку, приділив йому місце коло себе, назначив князівську одіж, князівський стіл, підкладали карликові на учтах шматки так само ласі, як і князеві, наливали тих самих вин і медів у такі самі ковші, все той мав, як у князя, тільки з одною відміною: все трохи більше. І одяг більший, і взувачка, і прикраси, і шматки за обідом, і ковші з напоями. Отак, маючи все мовби і князівське, карлик був ще більше осмішений від недотримання міри. А вже раз утративши міру, нізащо не міг її віднайти й у своїй мові: хоч що казав, усе те видавалося для довколишніх дурним і смішним. До Бурмачиних прокльонів всі звикли, тільки ті, що чули його вперше, дивувалися вельми: дозволяв собі карлик такі слова про князя, такі вихватки, що іншому б на його місці давно стяли голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться світ!

Але Ярослав за ці тяжкі безмірно дванадцять літ упевнився твердо, що нічого задаром не дається, все треба найняти й купити: і воїнів, і прислужників, і хвалителів, і навіть хулителів. Він ніколи не був м’який на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас бачив, що хоч де ступнеш — треба платити.

Так було з Еймундовими наємцями ще тоді, в Новгороді, коли лаштувалися виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обіцяв правду, писану лиш для них, окремішню, вигідну. І коли зійшовся з Святополком коло Любеча на Дніпрі, то хоч як похвалялися кияни Святополкові, хоч і називали глумливо новгородців плотниками, а Ярослава — кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавіє він за два літа!), та все ж розгромлені були нещадимо, не помогли їм і печеніги, прикликані Святополком. І коли сів у Києві Ярослав, то щедро заплатив і варягам, і новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривні, а новгородцям усім теж по десять гривен. І дав їм грамоту, щоб по ній велися, тримали так, як написав їм.

Довго й не збирався Святополк, бо вже через два літа стояв під Києвом з печенігами, які йшли до нього, мов собака