Диво - Павло Архипович Загребельний
Але остров’ян тепер не обходило те, що діялося в столиці. Однаково, чи два імператори, чи один. Чи вмер там хтось своєю смертю, чи йому помогли, бо мало які з візантійських імператорів оддавали богові душу без сторонньої помочі.
Здається, єдиною перевагою для антропосів, які опинилися на острові, була їхня цілковита незалежність од столиці і від їхнього Агапіта, якого стали вже й забувати.
Та ось дромона*101 привезла від Агапіта харатью*102 до ігумена й до Гієрона з суворим повелінням негайно відправити до Константинополя руса Сивоока, попри всю його зайнятість і попри найвищу потребу в ньому на острові, бо присутності цього варвара в столиці вимагають царствені інтереси. Харатья була загадкова для ігумена й для всіх антропосів, про Сивоока не мовиться: один перехід через море — і він дізнається про все. Шкода було розлучатися з недовершеною своєю кам’яною мрією, аж тепер він зрозумів, як тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, і антропоси, і камінні покидища не мали такої ваги в останній день перебування його на острові, як Ісса. Раптом побачив, усвідомив собі, що не може покинути дівчину тут знову в кам’яній самотності; вона теж, мабуть, знала, що загине вже остаточно без цього доброго чоловіка з сяйливою бородою й імлистими загадковими очима. Всі дні мовчала, навіть не примовляла свого «іс-са!», тільки всміхалася болісно в покірливому схиленні голови, не пробувала жодного разу втікати, не відходила від Сивоока, мовби навіть тулилася до нього, шукала в нього захисту.
— Поїдемо зі мною? — спитав її Сивоок.— До Константинополя.
Вона мовчки всміхалася.
— Там тобі буде ліпше,— сказав Сивоок.— Константинополь — великий город. Я куплю для тебе гарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш іподром.
Вона слухняно пішла за ним на дромону. Ігумен Симеон плювався й посилав анафеми Сивооку. Плавці, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблі жінки, стали кричати Сивооку, щоб він покинув свою «нечесану козу» на березі. Ісса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до свого місця на носі дромони, крикнув:
— Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову!
Якби не повеління негайно доставити варвара до столиці, з ним би не стали цяцькатися, а так доводилося заплющити очі на його примхи.
Однак як тільки дромона відпливла від берега й загойдалася на хвилях, як тільки смуга води, що відокремлювала корабель від острова, стала ширшати,— Ісса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася по судну, побігла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, ніж ніс. Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, наздогнав її тільки на кормі в ту мить, коли дівчина мало не стрибнула в воду.
— Ти чого? — грубо крикнув він, насилу втримуючи її, а вона мовчки випручувалася з його рук, важко дихала, волосся їй розтріпалося, закрило обличчя, тільки одне око проблискувало їй крізь пасма чорного волосся, було повно ненависті в тому оці, ненависті тяжкої, нелюдської — чи то до моря, чи до корабля, чи й до нього, Сивоока.
Але ні, вона не бачила Сивоока, не впізнавала його, мабуть, все для неї зосередилося в намаганні будь-що полишити дромону і чи втонути, чи добратися до свого острова; та гребці дружно налягали на весла, корабель одпливав далі й далі від кам’яного берега, стрибати в море навіть доброму плавцеві було б не зовсім безпечно, про Іссу ж Сивоок навіть не знав, чи вміє вона плавати, чи відразу піде на дно, як тільки опиниться за бортом, тому не став панькатися з непокірливою, згріб її в оберемок, відніс назад, де було визначено їм місце, посадовив на лавку, сам сів коло Ісси, щоб заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потім, видно, вичерпавши всі сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер він не міг відірвати її від себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби приросла до його боку; зненацька вперше відкрилося йому, що це жінка, він зрозумів, що з’єднує його з Іссою не просто жалісливість, не звичайне людське співчуття, а, мабуть, найперше — ніжність. Він довго йшов до цього відкриття, не завжди й не кожен може признатися собі в ніжності до когось, але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в світі дівчина, для якої він теж був тепер єдиний після того, як одібрав у неї кам’яний її острів.
Настала вже ніч, змінювалися гребці, дромона поволі посувалася в пітьмі шляхами, назначеними самими лиш зорями; а ці двоє, кинуті морем одне до одного, сиділи тісно притулені, Сивоок з острахом прислухався до того, як у ньому випростується непогамовне й нестримне, через те боявся поворохнутися, а Ісса, мабуть, не відала того. Ще й досі блукав у її тілі жах перед стихією, захисток був лише в цьому потужному чоловікові, вона шукала порятунку несвідомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав Іссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом відступу не було, і в темному стогоні, в щасливих сльозах і притаєному сміхові вони поєдналися між собою, і тільки тоді відійшов від Ісси її перестрах, викликаний морем.
В Золотому Розі на пристані зустрічав дромоиу сам Агапіт з кількома своїми антропосами, між яких випрасовувався й Міщило. В голубому скіадії, обшитому перлами, в голубому ж хітоні поверх тонкого шовкового дивітісія, в червоних чагах, на шиї мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на кінцях — чи це справді був Міщило, чи його подобизна?
А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою бородою Сивоок, та ще й вів за собою якесь несамовите створіння, забачивши яке, всі, хто стояв на березі, захрестилися й забурмотіли молитви. Міщило сплюнув, Агапіт же спохмурнів, мабуть, згадавши Зеновію, про яку, власне, вже давно й забув, змінивши за ці роки кільканадцять нових коханок, але знов прокинулася в його душі образа на цього руса, який колись з-під носа зумів вихопити таку ласу жінку. І ось тепер, коли він, Агапіт, став і геть старим чоловіком, цей тільки набирає на силі, варварська снага дико нуртує в ньому, вже він вивозить собі дівку навіть з проклятого богом
