Засліплення - Еліас Канетті
Одним своїм відкриттям Жорж трохи пишався, а саме: роль маси в історії й житті індивіда, її вплив на певні зміни душі. У своїх пацієнтів йому пощастило довести наявність і того, й того. Безліч людей божеволіють через те, що маса в них особливо сильна й не може погамуватися. Не інакше пояснював він і самого себе та свою діяльність. Колись він жив задля особистих пристрастей, задля власного шанолюбства й жінок; тепер він дбав лише про одне: невпинно втрачати себе. У цій діяльності він підступив до прагнень і почуттів маси ближче, ніж решта індивідів довкола нього.
Його асистенти шукали пояснення, яке більшою мірою влаштовувало б їх. Чому, запитували вони, директор у такому захваті від цих причинних? Тому що він сам такий, тільки наполовину. Чому він їх лікує? Тому що не може змиритися з тим, що вони ще причинніші, ніж він. Він їм заздрить. Йому не дає спокою те, що вони є. Їх вважають чимось особливим. У ньому живе хворобливе прагнення привернути до себе стільки ж уваги, скільки її привертають до себе вони. Світ дивиться на нього, як на звичайного вченого. Чогось більшого він не доскочить, годі й сумніватися. Він помре директором клініки, при своєму розумі й, слід сподіватися, скоро. «Я хочу бути божевільним!» — кричить він, як мала дитина. Цю його сміховинну забаганку породило, звичайно ж, якесь юнацьке враження. Його не завадило б обстежити. Пропозицію піти на таке обстеження він, звісно, відхилив би. Він егоїст, із такими людьми краще справи не мати. Уявлення про душевну хворобу в нього від юних років пов’язане з похіттю. Він боїться імпотенції. Якби він спромігся переконати себе в тому, що він — божевільний, йому ніколи не загрожувала б імпотенція. Перший-ліпший придурок дає йому більше радости, ніж він сам собі. «Чому вони мають діставати від життя більше, ніж я?» — нарікає він. Жорж Кін почувається вкрай обділеним. Він страждає від комплексу меншовартости. Він мучить себе заздрощами доти, доки тих причинних виліковує. Цікаво, що в нього на душі, коли він виписує їх із лікарні? Йому не спадає на думку, що натомість прийдуть нові. Він перебивається невеличкими скороминущими тріумфами. Ось що таке ця знаменитість, якою захоплюється світ!..
...Сьогодні під час останнього обходу вони не виказували службового завзяття навіть про людське око. Було надто тепло, зміна погоди в останні березневі дні лягла тягарем на їхні підленькі душі. Вони почувалися так само, як упосліджені мешканці цього закладу. Добре влаштовані, асистенти бачили десь свої заґратовані вікна й притискалися лобами до шибок. Власна непевність їх дратувала. Зазвичай декотрі з них забігали наперед і один поперед одного відчиняли двері, якщо їх не випереджали санітари чи пацієнти. Сьогодні асистенти йшли за Жоржем трохи ззаду, неуважні й насуплені, проклинаючи нудну роботу, свого начальника й усіх хворих на світі. Краще б уже їм бути мусульманами й сидіти кожному в своєму невеличкому, чепурному раю. Жорж прислухався до знайомого гомону. Його друзі помітили його з вікон, однак залишилися такі самі байдужі, як і його вороги позаду. «Невеселий день», — нишком сказав він собі; постійно пливучи в потоці чужих почувань і вражень, він уже забув, що таке захоплюватися й ненавидіти. Сьогодні Жорж не відчував довкола нічого, крім важкої атмосфери.
У палатах панував осоружний спокій. При Жоржеві хворі намагалися не сваритись. Але їх і далі тягло до вікон. Щойно за ним причинилися двері, як вони знов починали штовхатися й гиркатись. Жінки, не полишаючи своїх місць, благали в нього кохання. Він не знав, що їм відповісти. Усі світлі й цілющі думки покинули його напризволяще. Страшна, як ніч, пацієнтка верещала: «Ні, ні, ні! Я не даю згоди на розлучення!» Решта хором вигукували: «Де він?» Одна дівчина захоплено белькотіла: «Дай і мені!» А Жан, добрий Жан, погрожував своїй Жанні дати ляпаса. «Вона у мене в тенетах, я тільки хочу її схопити, а її вже й нема!» — скаржився він. «Лясни її один раз», — порадив Жорж; ця тридцятидворічна вірність йому набридла. Жан дав ляпаса й замість дружини заходився кликати на допомогу сам. В іншій палаті всі дружно плакали, бо вже стало темно. «Сьогодні вони всі наче побожеволіли», — промовив санітар. Один із багатьох місцевих богів наказав: «Хай буде день!» — і обурився на те, що його тут не шанують. «Та він дрібний комівояжер», — довірливо прошепотів його сусід у палаті Жоржу. Хтось запитав: «А чи є Бог?» — і зажадав його адресу. На око доглянутий добродій, якого занапастив його рідний брат, поскаржився на те, що цього вечора справи посуваються кепсько. «Як тільки виграю процес, я накуплю собі сорочок на років п’ятнадцять!» — «І чого це люди ходять голяка?» — глибокодумно відказав його найкращий товариш; вони чудово розуміли один одного.
Відповідь на це запитання Жорж почув аж у наступній палаті. Один старий парубок показував решті, як його застукали in flagranti з рідною дружиною. «Я ськаю в неї на тілі воші, їх у неї ніколи не було. Раптом тесть стромляє в дірку для ключа голову й вимагає віддати йому внука». — «Куди, куди?» — захихотіли слухачі. Тут усі були заклопотані тим самим; як же добре вони розуміли одне одного. Санітари слухали теж залюбки. Один асистент, газетяр, занотовував промови, характерні для настрою цього вечора. Жорж це завважив, не дивлячись у його бік; подумки він робив те саме. Він був наче вощана табличка на ногах, на якій закарбовувалися чужі слова й рухи. Замість усвідомлювати й заперечувати, він машинально вбирав усе в себе. До того ж віск на табличці танув. «Дружина наганяє на мене нудьгу», — подумалося йому. Хворі здавалися йому незнайомими. Ті задні двері, що вели до їхніх оточених міцними мурами міст, звичайно лише прихилені, відомі тільки йому, сьогодні вперто не відчинялися. Виламати? Навіщо? Краще на цьому завершимо, завтра, на жаль, також буде день. Кожного
