Засліплення - Еліас Канетті

Вона відчиняє двері й ошкірюється.

— Я хотів би у вас дещо спитати!

Він відчуває, що жінка розчарована. Вона сподівалася, що він і далі заграватиме до неї чи хоча б іще раз скаже «ласкава пані». Рот у неї так і залишається роззявленим, погляд стає похмурим.

— Перепрошую, я знаю тільки вбивцю.

— Цить! — гарчить голос якогось хижого звіра.

З’являються два кулаки, вслід за ними — величезна червона голова.

— Не вірте цій бабері! Вона ж прицюцькувата! У моєму будинку ніяких убивць немає! Поки я тут щось означаю — жодного! Він заборгував мені четверо канарок, якщо ви його брат, птахи породисті, я виростив їх сам особисто. Він заплатив. Добре заплатив. Учора ж таки, ввечері. Може, сьогодні я відтулю йому свою патентовану дірку. Він просто схиблений на ній. Хочете на нього поглянути? Їсти йому дають. Чого душа забажає. Я його замкнув. Він боїться цієї бабери. Терпіти її не може. Її ніхто не може терпіти. Ви тільки подивіться на неї! Що вона з ним зробила! Замордувала бідолаху. Вона для нього, каже він, не існує. Краще вже він себе осліпить. І має рацію Це не жінка, а лайно! Якби він на ній не оженився, все було б добре, і в голові теж, скажу я вам!

Жінка поривається вкинути слово, чоловік відпихає її ліктем назад до помешкання.

— Хто ви? — питає Ґеорґ.

— У моїй особі ви бачите найкращого товариша вашого пана брата. Я — Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії, прозваний Рудим Котом! За будинком наглядаю я. У вашого покірного слуги пильне око закону! А хто ж такий ви? Я маю на увазі, за фахом.

Ґеорґ зажадав, щоб йому показали брата. Усі вбивства, всі страхи, всі підступні заміри в світі пішли порохом. Сторож йому сподобався. Голова в цього чоловіка нагадувала Ґеорґу сонце, що сходило сьогодні вранці. Він був грубий, але вигляд його діяв підбадьорливо; надзвичайно кремезний чолов’яга, яких уже нечасто побачиш у культурних містах і родинах. Сходи гуркотіли. Замість тримати нещасну землю, Атлант по ній гатив. Під його могутніми стегнами й литками східці стогнали. Черевики й ступні були кам’яні. Його слова відлунювали від стін. «І як тільки його витримують мешканці будинку?» — промайнуло в Ґеорґа. Йому було трохи соромно, адже він не відразу збагнув, яка кретинка ця жінка. Вона розмовляла простими фразами, і саме це переконало його в правдивості тих дурниць, які вона молола. Усю вину за це він скинув на дорогу, на вчорашню музику Моцарта, яка вперше за стільки часу вихопила його з щоденної коловерти думок, а також на сподівання побачити хворого брата, а не хвору сторожиху. Те, що Петер з його суворими правилами попався цій кумедній старій, він, Ґеорґ, розумів. Він посміявся зі сліпоти й недосвідченості брата, який дав телеграму, безперечно, через цю стару, й радів, що біді так легко буде зарадити. Сторожева відповідь підтвердила його припущення: ця жінка кілька років вела в Петера домашнє господарство й скористалася цим своїм початковим становищем для того, щоб домогтися почеснішого. Ґеорґ пройнявся почуттям ніжности до брата, який позбавив його жахливої мороки. Проста телеграма мала простий зміст. Хто знає, чи не доведеться Ґеоргові вже завтра сидіти в потязі, а позавтра знов обходити свої палати?

Унизу, в під’їзді, Атлант зупинився перед якимись дверима, дістав з кишені ключа й відімкнув їх.

— Я піду перший, — прошепотів він і приставив до губів товстого пальця. — Пане професор, любий мій друже! — почув Ґеорґ його голос уже за дверима. — Я привів тобі гостя! Що я за це матиму?

Ґеорґ переступив поріг, причинив за собою двері і вражено побачив перед собою вбогу комірчину. Вікно забите дошками, на ліжко й шафу падало тьмяне світло, добре розгледіти нічого не можна було. До Ґеорґа підкрався огидний запах несвіжої їжі, і він мимоволі затис собі носа. Де ж Петер?

Почулося шарудіння, мов у клітці з дикими звірами. Ґеорґ намацав поруч стіну. Вона справді була там, де він і думав; жах, яка тіснота.

— Та відчиніть же вікно! — промовив він уголос.

— Не можна! — відказав Атлантів голос.

Виходить, Петер страждає все ж таки через очі, не тільки через жінку; ось чому він сидить тут у такій темряві. Де ж він?

— Ось він! Ось він! — ревів Атлант, як лев у лігвищі. — Сидить перед моїм патентом!

Ґеорґ ступив два кроки вздовж стіни й наштовхнувся на якусь купу. Петер? Ґеорґ нахилився й намацав людського кістяка. Він підняв його, людина затремтіла, — чи то повіяв протяг, але ж ні, тут не було жодної щілини, — й нарешті хтось прошепотів, нечутно й глухо, мов умирущий, мов уже мертвий, якби мертвий міг розмовляти:

— Хто це?

— Це я, Ґеорґ, твій брат Ґеорґ. Хіба ти мене не чуєш, Петере?

— Ґеорґ? — Голос наповнився звуком.

— Атож, Ґеорґ, я хотів тебе побачити й приїхав сюди. З Парижа приїхав.

— Це справді ти?

— Чому ти сумніваєшся?

— Я тут погано бачу. Така темінь.

— Я впізнав тебе по твоїй худорбі.

Зненацька хтось суворо й різко — Ґеорг аж трохи злякався — наказав:

— Вийдіть звідси, Пфаф!

— Ти ба!

— Прошу вас, залиште нас самих, — додав Ґеорґ.

— Негайно! — наказав Петер, колишній Петер.

Пфаф вийшов. Цей новий добродій здавався йому аж надто шикарним, на вигляд як президент, видко, чимось таким і був. А з професором поквитатися за його зухвальство він, Пфаф, ще встигне. Як завдаток він хряснув за собою дверима, хоча з поваги до президента замикати їх не став.

Ґеорґ поклав Петера на ліжко й навіть не помітив, що вже не тримає його на руках; тоді ступив до вікна й заходився віддирати дошки.

— Потім я його відразу знов запну, — сказав він. — Тобі потрібне повітря. Якщо болять очі, заплющ поки що.

— Очі в мене не болять.

— То чому ж ти їх бережеш? Я гадав, ти надто багато читав і тепер хочеш трохи відпочити в темряві.

— Дошки тут лише відучора.

— Це ти поприбивав їх так міцно? Я ледве відриваю. Не думав, що в тебе стільки сили.

— Це сторож, отой найманець.

— Найманець?

— Продажний хамула.

— А мені він