Засліплення - Еліас Канетті
— Я думаю, — мовив Ґеорґ, маючи намір розтроюдити рану співчуттям (хто ж не візьме його на свій рахунок!), — що ти дуже переоцінюєш значення жінок. Ти ставишся до них надто серйозно й вважаєш їх такими самими людьми, як ми. Я бачу в жінках лише тимчасово неминуче зло. Навіть деяким комахам краще, ніж нам. Одна чи кілька маток приводять на світ цілий рій. Решта комах недорозвинені. Чи можна жити густіше, ніж звикли жити терміти? Яке жахливе скупчення статевих подразнень становив би, мабуть, такий рій, якби ці комахи мали ще й стать! Вони її не мають, а відповідні інстинкти властиві їм тільки незначною мірою. Вони бояться навіть цієї крихти. У термітнику гинуть, на перший погляд, безглуздо тисячі й тисячі комах, і в їхній смерті я вбачаю звільнення від нагромадженої сексуальности рою. Вони жертвують невеликою частиною своєї маси задля того, щоб уберегти від любовних тривог більшу частину. Термітник загинув би від любови, якби вона стала в ньому доступною. Я не уявляю собі картини прекраснішої, ніж оргія в термітнику. Охоплені чарами жахливого спогаду, комахи забувають, хто вони — сліпі клітини фанатичного цілого. Кожна прагне бути сама для себе; це починається з сотні чи тисячі, безумство поширюється, їхнє безумство, масове безумство, сторожі полишають входи, термітник палає нещасливою любов’ю, адже вони не можуть паруватися, вони не мають статі, нечуваний гам і збудження приваблюють полчища мурашок, до брам, що залишилися без охорони, вдираються смертельні вороги, хто вже з охоронців думає про оборону, кожне хоче любитися, термітник, що жив би, можливо, цілу вічність, ту саму вічність, за якою ми так тужимо, вмирає — вмирає від любови, від того самого інстинкту, завдяки якому продовжуємо своє житія ми, людство! Несподіване перетворення найрозумнішого в найбезглуздіше. Це... порівняти це не можна ні з чим... так, це однаково, якби ти серед білого дня, при здорових очах і при повному розумі взяв та й спалив себе разом зі своїми книжками. Ніхто тобі не погрожує, ти маєш гроші — скільки завгодно й скільки потрібно, твої праці з дня на день стають дедалі обсяговіші й самобутніші, рідкісні давні книжки самі пливуть тобі до рук, ти дістаєш чудові манускрипти, жодна жінка не переступає твого порога, ти почуваєшся вільним і під захистом своєї роботи, своїх книжок — і раптом, без будь-якого приводу, в цьому благословенному й непроминущому стані, ти підпалюєш свої книжки й спокійнісінько згоряєш сам разом із ними. Ця подія трохи нагадувала б сум’яття в термітнику, — раптовий вибух безглуздя, як і там, тільки не такого прекрасного масштабу. Чи здолаємо коли-небудь стать ми, як терміти? Я вірю в науку, вірю з дня на день чимдалі дужче, і з дня на день чимдалі менше — в те, що кохання незамінне!
— Кохання немає! А те, чого немає, не може бути ні замінним, ні незамінним! Із такою самою впевненістю мені хотілося б сказати: жінок немає. До термітів нам байдуже. Хто там страждає від жінок? Hic mulier, hic salta! Ти кажи про людей! Те, що павучихи, поглумившись над кволими самцями, відкушують їм голови, що кров смокчуть лише комарихи, нашої теми не стосується. Бджоли вчиняють розправу над трутнями, це — варварство. Якщо трутні не потрібні — нащо їх плодити, якщо вони корисні — нащо вбивати? У павукові, найжорстокішій і найогиднішій із тварин, я вбачаю втілення жіночности. Його павутина міниться на сонці отруйною синизною!
— Але ж ти й сам кажеш лише про комах та тварин!
— Тому що про людей я надто багато знаю. Не хочеться розпочинати. Про себе я мовчу, я — тільки один випадок, я знаю тисячі гірших, для кожної людини її випадок — найгірший. По-справжньому великі мислителі переконані в тому, що жінки нічого не варті. Спробуй знайти в бесідах Конфуція, де ти прочитаєш тисячі думок і міркувань про речі з буденного й не тільки з буденного життя, бодай одну фразу, яка стосувалася б жінок! Не знайдеш жодної! Майстер мовчання обминає жінок мовчанням. Навіть жалоба з приводу їхньої смерти видається йому, хто приписує формі внутрішню цінність, недоречною й зайвою. Його дружина, яку він узяв ще зовсім молодим, узяв за звичаєм, а не з переконання чи, тим більше, з кохання, помирає після довгих років шлюбу. Її син нестямно ридає над її мертвим тілом. Він плаче, він аж здригається; ця жінка випадково доводиться йому матір’ю, тому він вважає її незамінною. І батько Конфуцій суворо засуджує цей його розпач. Voilà un homme! Згодом його досвід підтвердив це переконання. Кілька років він служив міністром у правителя царства Лу. При ньому країна розквітла. Народ оговтався, перевів дух, посміливішав і проникся довірою до своїх проводирів. Сусідніх правителів узяла заздрість; вони злякалися, що порушиться рівновага, така бажана ще з прадавніх часів. І що ж вони зробили, щоб усунути Конфуція від справ? Найхитріший з-поміж них, володар царства Цзоу, надіслав своєму сусідові в Лу, на службі в якого був Конфуцій, дарунок: вісімдесят вродливих бабиськ — танцівниць і флейтисток. Молодий правитель опинився в їхніх тенетах. Вони ослабили його, політика йому знавісніла, рада мудреців почала його обтяжувати, товариство бабиськ йому подобалося дужче. Через них справа, якій присвятив своє життя Конфуцій, зазнала краху. Він узяв палицю й, безпритульний, пустився мандрувати країнами. Він бачив людські страждання, його поймав відчай, і він марно сподівався знову знайти де-небудь вплив; скрізь, куди він приходив, правителі виявлялися в руках бабиськ. Помер Конфуцій, сповнений гіркоти; але він був надто шляхетний, щоб хоч один раз поскаржитися на свої страждання. Я відчув їх у декотрих його особливо коротких фразах. Я теж не нарікаю. Я тільки узагальнюю й роблю неминучі висновки.
Сучасником Конфуція був Будда. Обох відділяли величезні гори, хіба могли вони щось довідатись один про одного? Вони, мабуть, не знали навіть, як називався той народ, до якого належав другий. «Ваша превелебносте, — звернувся до Будди улюблений його учень Ананда, — чому, з якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею?»
«Жінки, Анандо, запальні; жінки, Анандо, ревниві; жінки, Анандо, заздрісні; жінки, Анандо, дурні. Ось чому, Анандо, ось із якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею».
Жінки благали прийняти їх до ордену, учні за них клопотали, Будда довго не
