Засліплення - Еліас Канетті

зовсім юна. Проте її схильності вже даються взнаки. Вона, сама каже, хоче знайти собі такого чоловіка, як Одіссей. Вона бачила його на березі голого. Цього їй досить, він був гарний. Адже вона не здогадується, хто він. Навсікая вибирає, дивлячись на тіло. Про Пенелопу ходить легенда, нібито вона чекала Одіссея двадцять років. Кількість років збігається, але чому ж вона чекає? Тому що ніяк не може спинитися на жодному із залицяльників. Одіссеєва сила її зіпсувала. Їй не до вподоби вже жоден чоловік. Великої втіхи з такими гуляками вона не зазнає. Вона, мовляв, кохає Одіссея! Казка, та й годі! Його старий, кволий, ледве живий собака впізнає господаря, коли цей з’являється, вбраний як жебрак, і на радощах помирає. Пенелопа не впізнає Одіссея й живе собі, розкошуючи, далі. Тільки перед сном щоночі плаче. Спершу вона за ним тужила, він був чоловік палкий і дужий. Згодом сльози перейшли в неї у звичку, стали снодійним, без якого вона вже не могла заснути. Замість цибулини вона хапалася за спогади про свого коханого Одіссея і, ридаючи, з ними й засинала. Добра стара покоївка Євриклея, дбайлива нянька, м’якосерда й завжди заклопотана, не може стримати радощів, коли бачить убитих залицяльників та повішених служниць! А Одіссей, цей месник, чоловік, якому справді заподіяно кривду, за те їй ще й вичитує!

«У Пенелопі та Євриклеї, — міркує Ґеорґ, — йому ненависна їхня хазяйновитість, адже спочатку вона була в нього економкою».

— Найдорожчим і глибоко особистим Гомеровим заповітом я вважаю слова, що їх каже Одіссею Агамемнон, ця невиразна синя тінь у пеклі; його спровадила на той світ рідна дружина:

Тим-то своїй ти дружині не дуже-mo сам довіряйся.

Не розкривай перед нею всього, що на думці ти маєш, —

Дещо скажи їй, а дещо й про себе умій зберігати...

Потай до любого рідного краю впровадь непомітно

Свій корабель, бо тепер довіряти жінкам небезпечно.

Жорстокість — головна риса й грецьких богинь. Боги людяніші. Яку ще істоту на цілому світі мучили й усе життя цькували так немилосердно, як Гера — Геракла, що не мав перед нею жодної іншої провини, крім свого походження? Коли він зрештою помирає й позбувається ненависних бабер, які навіть його смерть обертають на пекельний вогонь, вона підступною каверзою псує йому все безсмертя. Богам соромно за ненависть жорстокосердої Гери, вони хочуть винагородити Геракла за муки і як справедливе відшкодування дарують йому безсмертя. А Гера підсовує йому до цього подарунка ще й баберу — зводить його зі своєю дочкою Гебою. Боги пихаті; коли якомусь чоловікові дістається в дружини котрась із їхньої зграї, то для нього це, вважають вони, просто щастя. Геракл беззахисний. Якби Геба була левом, він убив би її своєю палицею. Але вона — богиня. Він усміхається й дякує. Куди ж перенесли його із життя, сповненого небезпек? У безсмертний шлюб! Безсмертний шлюб на Олімпі, під синім небом, з виглядом на синє море...

Найбільше його лякає те, що він не зможе розірвати свій шлюб. Ґеорґ радів майбутньому розлученню, це буде його подарунок братові. Петер мовчав і напружено дивився перед себе.

— Це ж треба, — нерішуче почав він, — у мене обман зору. Щойно я спробував уявити собі Егейське море. Воно здається мені швидше зеленим, аніж синім. Може, зі мною щось серйозне? Як ти гадаєш?

— Що це тобі вдарило в голову! Ти іпохондрик. Море прибирає найрізноманітніших кольорів. Тобі особливо приємно згадувати про зелений відтінок. Зі мною те саме. Я теж люблю підступний зелений колір, перед грозою, похмурого дня.

— Синій мені здається багато підступнішим, аніж зелений.

— Кожна людина сприймає той чи той колір, як мені підказує досвід, по-своєму. Загалом синій колір вважають приємним. Згадаймо просту дитячу синизну на картинах Фра Анджеліко!

Петер знову мовчав. Раптом він схопив Ґеорґа за рукав і сказав:

— Коли вже мова зайшла про картини, то що ти думаєш про Мікеланджело?

— Чому ти раптом згадав про Мікеланджело?

— У Сикстинській каплиці, якраз посередині склепіння, зображено народження Єви з Адамового ребра. Цю подію, яка перетворює щойно створений найкращий зі світів на найгірший, змальовано в меншому форматі, ніж створення Адама й гріхопадіння з обох боків. Дрібним і вбогим постає те, що тут відбувається: у чоловіка крадуть найгірше з його ребер, виникає поділ на дві статі, одна з яких — лише часточка другої, проте ця незначна подія перебуває в центрі всього творіння. Адам спить. Якби він не спав, його ребро було б у безпеці. Це ж треба — його скороминуще бажання мати подругу стало для нього фатальним! Бог створив Адама, і на цьому його доброзичливість вичерпалася. Відтепер він обходиться з ним, як із кимось чужим, а не як із власним утвором. За слова й примхи, які розвіюються швидше, ніж хмарина, він примусив Адама заплатити — нести їхній тягар крізь віки. З тих Адамових примх вийшли інстинкти роду людського. Він спить. Бог, добрий батько, орудуючи поблажливо й іронічно, дістає з нього, мов штукар, Єву. Вона стоїть на землі тільки однією ногою, друга ще в Адамовому боці. Вона ще не має змоги стати навколішки, але вже згортає руки. Губи її шепочуть якісь лестощі. Лестощі, звернені до Бога, називають молитвою. Єву молитися вчила не нужда. Єва обачна. Поки Адам спить, вона хутенько збиває про запас прекрасні творіння. У неї добрий нюх, вона відчуває, що Бог марнославний, і марнославний він такою самою мірою, як і великий. Різні акти творення він здійснює в різних шатах. Між однією роботою й іншою він перевдягається. Загорнувшись у накидку, що розкішними фалдами спадає до землі, він розглядає