Засліплення - Еліас Канетті
Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо
Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому
І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта
Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,
Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,
Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він.
Цю історію Єлена розповідає при гостях і, що цікаво, при Менелаєві. Саме для нього вона висновує з неї мораль. Так вона лестощами намагається знов утертися в довіру до нього. Так вона втішає його, щоб він забув про її колишню зраду. Тоді, мовляв, Паріс здавався мені багатшим «красотою й умом», ніж ти, — ось підтекст її слів, — а тепер я знаю, що ти такий самий прекрасний. Хто згадує про те, що Паріса вже й серед живих немає? Для бабери живий чоловік прекрасніший, ніж мертвий. Що вона має, те їй і до вподоби. З цієї слабкої риси вдачі вона ще й дістає зиск і пускається на лестощі.
«Вона дорікала йому за його нікудишню статуру, — міркує Ґеорґ, — і зраджувала його з не такою нікудишньою. А коли той, другий, помер, вернулася й почала підлещуватися до Петера».
— О, Гомер знає про жінок більше, ніж ми! Нам, видющим, треба повчитися в того сліпого! Ти згадай, як Афродіта зрадила свого чоловіка. Гефест її не зовсім влаштовує через те, що кульгавий. І з ким же вона його ошукує? Може, з Аполлоном, поетом, художником, як і Гефест, наділеним красою, якої їй нібито бракує в закіптюженому ковалеві? З Аїдом, темним і таємничим володарем підземного царства? З Посейдоном, дужим і грізним, що посилає на моря бурі? Цей був би законним її господарем, адже вона вийшла з його моря. З Гермесом, який знає смак у всілякому крутійстві та жіночих інтригах, хитрість і заповзятливість якого мала б заворожити її, царицю кохання? Ні, перевагу над ними всіма вона віддає Аресові, в якого порожня голова, зате повні м’язи, рудому телепню, богові грецьких найманців, дужому не розумом, а кулаками, який не знає межі лише в своїх грубощах, а в усьому іншому — саме втілення обмежености!
«Ось уже й сторож з’явився, — міркує Ґеорґ, — він зробив йому вже другу капость».
— Він такий незграбний, що заплутується в тенетах. Щоразу, коли я читаю, як Гефест ловить тих двох у свої тенета, я згортаю книжку й на радощах разів десять-двадцять палко цілую Гомерове ім’я. Але не пропускаю я й кінцівки цієї історії. Арес ганебно втікає геть, він хоч і віслюк, а все ж таки чоловік; у ньому ще жевріє іскра сорому. Афродіта, сяючи, вирушає до Пафоса, де її чекає храм і вівтарі; пишно вбравшися, причепурившись, вона оговтується від своєї ганьби, — адже всі боги сміялися з неї, коли вона попалась у тенета.
«Коли він тих двох заскочив, — міркує Ґеорґ, — сторож, тоді ще не такий нахабний, побачивши багатого вченого, забув про свої кулаки й збентежено вшився геть. Зате вона — тільки так може захиститися жінка, яку застукали на гарячому, — скорчила зухвалу пику, згребла свої манатки й одяглася в сусідній кімнаті. Жане, де ти?»
— Я здогадуюся, про що ти думаєш. Ти думаєш, «Одіссея» свідчить проти мене. У твоїх очах я читаю імена Каліпсо, Навсікаї й Пенелопи. Зараз я відкрию тобі таємницю їхньої вроди, яку критики беруть один від одного на віру, — купують одразу трьох котів в одній старій торбі. Та спершу хочу нагадати про те, що Цірцея, бабера, всіх чоловіків обертає на свиней. Каліпсо сім років не пускає від себе Одіссея, якого кохає всім тілом. Цілими днями він сидить на березі, гірко плаче, страждаючи від туги за домівкою й сорому, вночі він повинен спати з нею, він повинен, з ночі на ніч, байдуже — хоче він чи ні. Він не хоче. Він хоче додому. Він чоловік бідовий, сповнений снаги, відваги й розуму, гаряча голова, найбільший актор усіх часів і все ж герой. Вона бачить, як він плаче, вона добре знає, чому він страждає. Змушений жити без діла, відірваний від людей, чиї слова й справи для нього — наче повітря, він марнує в неї свої найкращі роки. Каліпсо його не відпускає. Вона не відпустила б його ніколи. Але Гермес переказує їй веління богів: Одіссея треба звільнити. Вона мусить скоритися. Останні години, які їй лишаються, вона згаює на те, щоб виставити себе перед Одіссеєм у вигідному світлі. «Я відпускаю тебе з власної волі, — каже вона, — тому що кохаю, тому що мені тебе шкода». Він бачить її наскрізь, але мовчить. Ось як учиняє безсмертна богиня: кохання й чоловіки судилися їй навіки-віків, вона ніколи не постаріє. Що їй до того, як він, смертний, проживе своє недовге, куце, наполовину вже сточене часом життя?
«Вона не давала йому спокою, — міркує Ґеорґ, — ні вночі, ні коли він працював».
— Про Навсікаю ми знаємо небагато. Вона ще
