Засліплення - Еліас Канетті

Він думав, що тоді той голос прийде й складаним ножиком відріже йому язика. Згодом хлопчик почав співати й проспівав усі пісні, які тільки знав, а тоді починав усе спочатку. Співав він гучно, просто ревів, від тих звуків голова в нього, здавалося, ось-ось лусне. «Я червоний», — виводив він. Двері відчинились. «Угамуйся, — сказала мати, — в тебе лихоманка. Що це тобі вдарило в голову?» Цієї миті страшний голос у кімнаті за дверима простогнав і закричав: «Я сліпий! Я сліпий!» Маленький Ґеорґ випадає з ліжка, повзе, ридаючи, до матері й чіпляється їй за коліна. «Що з тобою? Що з тобою?» — «Чоловік! Чоловік!» — «Який чоловік?» — «У темній кімнаті кричить якийсь чоловік! Якийсь чоловік.» — «То ж Петер, твій брат Петер.» — «Ні, ні! — несамовито вигукує малий Ґеорґ. — Покинь того чоловіка, побудь зі мною!» — «Але ж Ґеорґе, ти ж бо розумний хлопчик, адже то — Петер. У нього кір, як і в тебе. Він тепер нічого не бачить. Тож і вередує. Завтра він видужає. Хочеш на нього поглянути?» — «Ні, ні!» — впирається він. «Адже то Петер, інший Петер», — міркує Ґеорґ, тихенько пхикаючи, поки мати з ним у кімнаті. Щойно вона виходить до «чоловіка», Ґеорґ ховається під ковдру. А коли чує голос, знов починає надривно плаката. Це триває довго, так довго він не плакав ще зроду. Вся картина розпливається в сльозах.

Цієї хвилини Ґеорґ збагнув небезпеку, що загрожувала Петерові, як той гадав, і тепер: він боявся осліпнути! Може, в нього щось негаразд із очима. Може, йому доводиться час від часу кидати читати. Що завдало б йому нестерпніших мук, аніж це! Години, яку він змушений провести не за власним планом, достатньо для того, щоб у нього з’явилися чужі думки. А чуже Петерові все, що стосується його самого. Поки голова його зважувала, уточнювала й пов’язувала окремі факти, відомості, погляди, користь від його самотности не викликала в нього сумніву. По-справжньому самотній, наодинці з собою, він не був ніколи. А вчений так і постає — коли він живе сам, щоб робити якомога більше речей одразу. Неначе тоді він справді робить бодай якусь одну річ! Мабуть, у Петера перевтомилися очі. Хто знає, чи добре в нього освітлення, коли він працює. Може, він, усупереч власній звичці й зневажливому ставленню до лікарів, усе ж таки побував у котрогось, і той порадив йому поберегти здоров’я й неодмінно відпочивати. Саме цей відпочинок, який затягся на багато днів, і міг доконати Петера. Замість хворих очей він не скористався здоровими вухами й не став слухати музику та людей (хіба є щось багатше від людських інтонацій?), а ходив, звичайно ж, туди-сюди серед книжок, сумніваючись у щирості своїх очей, заклинав їх і проклинав, із жахом згадував про свою одноденну сліпоту замолоду, ціпенів од страху, що знов і надовго осліпне, обурювався, впадав у відчай і, маючи вдачу надзвичайно круту й горду, спершу викликав брата, а не звернувся по раду до сусідів, знайомих чи ще до когось. «Я ту сліпоту з нього вижену, — поклав собі Ґеорг. — Це буде найлегше зцілення в моїй практиці. Я маю зробити три речі: ґрунтовно обстежити йому очі, подивитись, яке освітлення у нього в помешканні, обережно й лагідно побалакати з ним і переконати, що всі його побоювання, якщо вони й справді не мають жодних підстав, безглузді».

Ґеорґ привітно дивився на сліпого грубіяна і в душі дякував йому за те, що той тут сидів. Сліпий підказав йому, як насправді слід тлумачити телеграму. Чутлива людина від будь-якої зустрічі має користь або шкоду, бо така зустріч будить у ній враження й спогади. Байдужі люди — то заціпеніння, що пересувається на ногах, ніщо їх не сповнює, ніщо їх не переповнює через край, вони ходять по світу такими собі застиглими фортецями. Чому вони рухаються? Що ними рухає? Вони суто випадково переставляють ноги, мов тварини, а насправді вони — рослини. Їм можна постинати голови, а вони житимуть далі — адже в них є коріння. Стоїцизм — це філософія для рослин, це чорна зрада щодо тварин. Будьмо тваринами! Хто має коріння, той нехай його повисмикує! Ґеорґові було приємно усвідомлювати, чому потяг з ним мчить так швидко. Він сів на нього наосліп. Сліпо пригадав уві сні дитинство. Ввійшов сліпий. І локомотив раптом помчав назустріч певній меті — до зцілення сліпого. Бо психіатрові було байдуже — осліп Петер чи тільки того боявся. Тепер можна й поспати. Тварини вкрай загострюють свої поривання, а тоді обламують цим пориванням вістря. Найдужче вони люблять раз у раз змінювати свою швидкість. Вони надаються донесхочу й кохаються до знемоги. Свій спокій вони доводять до сну. Невдовзі заснув і він.

Жінка, читаючи, між рядками погладжувала його гарну руку, якою він підпирав голову. Вона думала, що він прислухається до її голосу. На декотрих словах жінка наголошувала; він мав зрозуміти, яка вона нещасна. Цю поїздку вона не забуде ніколи, незабаром їй сходити. Книжку вона залишить тут, на згадку, й просить лише одного погляду. На наступній станції жінка вийшла. Чоловік підштовхував її поперед себе, а зазвичай вона тягла його за собою. У дверях вона затримала подих. Не обертаючись (вона боялася чоловіка, її рухи — то була його лють), вона промовила, вона зважилася на багато що:

— Прощавайте!

Скільки років вона берегла цей тон! Він не зміг нічого відповісти. Вона була щаслива. Нишком плачучи, ледь захмелівши від власної вроди, жінка допомогла сліпому зійти з потяга. Вона опанувала себе й не кинула погляду на вікно купе, де бачила його в уяві. Він помітив би її сльози, їй було соромно. Роман лежав поруч із ним. Він спав.

Вранці Жорж умився. Приїхав він увечері. Зупинився в скромному готелі. У більшому його приїзд наробив би галасу, адже він належав до того десятка вчених, яких уперто, коштом решти, виставляють на продаж газети. До брата він вирішив піти другого дня, щоб не турбувати його перед сном. Позаяк Жоржа мучила нетерплячка, то він пішов до опери. У Моцарта він почувався затишно і в безпеці.

Уночі йому приснилися два півні. Той, котрий більший, був червоний і кволий, той, котрий менший, — доглянутий і хитрий. Вони билися довго, на них було так цікаво дивитися, що забувалось усе на світі. «Ось бачте, — промовив один із глядачів, — що виходить з людей!» — «З людей?