Засліплення - Еліас Канетті
— Отак треба робити! — додав учитель. — Історія ця правдива. На згадку про неї іменами тих людей назвали три зірки: Марс, Венера й Вулкан. На небі їх видно. Щоб побачити Вулкана, треба мати гостре око.
— Тепер я знаю, — сказав Жан, — чому я ловив зірки.
Згодом його забрали звідти. Вчитель залишився в камері. А Жан знайшов собі нового товариша. Той чоловік був вродливий. З ним було про що погомоніти. Всі горнулися до цього. Жан ловив дружину. Часом йому щастило. Тоді він радів. Нерідко він бував сумний. Тоді до палати приходив його товариш і казав:
— Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?
Товариш завжди казав правду. Не встигав він роззявити рота, а жінка вже тут і вродилася. «Ти ж зизоокий!» — казала вона Жанові. Той сміявся, сміявсь і сварився: «Ось матимеш у мене на горіхи! Мене звати Жан!»
Цей коваль, який жив у лікарні вже дев’ять років, невиліковним зовсім не був. Спроби директора відшукати його дружину нічого не дали. Навіть якби ту жінку знайшли, то хто примусив би її повернутися до чоловіка? Жорж уявляв собі, як би він насправді довів до завершення сцену, що так тішила коваля. Він поставив би у себе в помешканні ліжко, розіпнув би тенета, і нарешті з’явилася б жінка. Жан тихенько увійшов би й затяг тенета. Обоє казали б одне одному ті самі свої слова. Жан хвилювався б дедалі дужче й дужче. Тенета й дев’ять років відійшли б у забуття. «Ох, якби ж мені знайти ту жінку!» — зітхав Жорж.
Повернути її він допомагав Жанові щодня. Він так палко прагнув, щоб вона з’явилася, що міг уже подати її ковалеві, так ніби носив її з собою. Асистенти, його мавпенята, мали підозру, що тут криється якийсь таємничий експеримент. Мабуть, директор лікує чоловіка тими словами. Коли котромусь із них траплялося ввійти до палати самому, він не проминав нагоди промовити чарівну формулу: «Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?» Незалежно від того, тужив Жан чи був веселий, слухав їх чи затуляв собі вуха, вони однаково набридали йому цією доброзичливою вигадкою свого вчителя. Якщо коваль спав, вони будили його, якщо замикався в собі, на нього гримали. Вони шарпали його й термосили, казали, що він обмежений і тупий, глумилися над пам’яттю про його дружину. Ту фразу вони повторювали на тисячу ладів, залежно від їхньої вдачі й настрою, і коли це нічого не давало — коваль дивився на них байдуже, мов на порожнє місце, — у них з’являлася ще одна причина покпити з директора. Роками цей блазень вдавався до своєї нехитрої спроби, й далі сподіваючись однією простенькою фразою повернути глузд невиліковному!
Жорж позвільняв би їх усіх до одного; його зв’язували з ними контракти попереднього директора. Жорж знав, що до пацієнтів вони ставляться недоброзичливо, й потерпав за долю хворих у тому разі, якщо він раптом помре. Він не розумів, чому вони так дріб’язково саботують його, поза всяким сумнівом, самовіддану й корисну навіть у їхніх очах працю. Помалу він оточив би себе людьми, які були б аж такими митцями, щоб допомагати йому. По суті, асистенти, які дісталися йому від попередника, боролися за своє існування. Вони здогадувалися, що він не може з ними нічого зробити, й підхоплювали крихти його думок, щоб, коли їхні контракти скінчаться, прилаштуватися де-небудь бодай на правах його здібних учнів. Тонко відчував він і те, що діється в людях, занадто простих, млявих і від природи врівноважених, щоб коли-небудь стратити розум. Коли Жорж стомлювався й хотів відпочити від тієї високої напруги, яку йому передавали його божевільні друзі, він поринав у душу котрогось зі своїх асистентів. Усе, що робив Жорж, позначалося на чужих людях. Зокрема і його спокій; тільки знайти його тут Жоржеві було дуже важко. Дивовижні відкриття викликали в нього посмішку. Що, приміром, думали про нього ці полохливі душі? Нема сумніву, вони намагалися якось пояснити його успіхи і його прозірливу відданість, що її Жорж доводив своїм хворим. Наука привчила їх вірити в причини. Загалом люди статечні, церемонні, вони свято дотримувалися поглядів і звичаїв свого часу. Вони любили насолоду й геть усе пояснювали прагненням до насолоди; ця модна манія часу володіла всіма головами й мало чого досягала. Під насолодою вони розуміли, певна річ, споконвічні погані звички й непристойності, яким, відколи світ заселили тварини, огидно й невтомно віддається індивід.
Про багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було, вони й не здогадувались. Бо вони були люди освічені, а освіта — то бастіон індивіда для захисту від маси в ньому самому.
Наша так звана боротьба за існування — це не менш запекла, ніж за харчі та любов, боротьба й за те, щоб убити масу в нас самих. За певних обставин ця боротьба стає такою жорстокою, що навіть штовхає індивіда на самовіддані вчинки чи й дії, які суперечать його власним інтересам. Як маса «людство» існувало вже давно, ще доти, як придумали саме це розпливчасте поняття. Ця страхітлива, могутня, дика й неприборкана тварина нуртує в нас усіх, у глибинах куди глибших, аніж материнські. Попри свою давність, вона — наймолодша тварина, найважливіше творіння землі, її мета і її майбутнє. Ми нічого про неї не знаємо; ми й досі живемо так, немовби ми — індивіди. Іноді маса накочується на нас, ніби громохка гроза, ніби суцільний розбурханий океан, де кожна краплина жива й прагне того самого. Ця маса ще, буває, раптом розпадається, і тоді ми — знову ми, вбогі й самотні. Впадаючи в спогади, ми не годні збагнути, як це нас могло бути так багато, як це ми могли
