Засліплення - Еліас Канетті

ті романи — суцільний підручник чемности. Начитані люди несамохіть стають вихованими. Їхня участь у житті решти людей вичерпується привітаннями та співчуттями. Жорж Кін починав як гінеколог. Його молодість і врода забезпечували йому величезну практику. У той період, що тривав лише кілька років, він захоплювався французькими романами; в його успіху вони відіграли істотну роль. Із жінками він мимоволі поводився так, ніби кохав їх. Кожна схвалювала його смак і робила відповідні висновки. У тих мавпочок пішла мода хворіти. Він брав те, що саме падало йому з неба, й ледве встигав за своїми звитягами. Оточений безліччю жінок, ладних йому слугувати, розбещений, багатий, добре вихований, він жив, як принц Ґаутама, перше ніж той став Буддою. У нього не було турботливого батька-князя, який захищав би його від людських лих, він бачив старість, смерть і жебраків, і то стільки, що вже їх і не бачив. Одначе захист він усе ж таки мав — це були книжки, які він читав, слова, які промовляв, жінки, які оточували його захланною, щільною стіною.

На шлях, де він позбувся свого роду-племені, Жорж ступив у свої двадцять вісім років. Під час лікарського візиту до пишної й настирливої дружини одного банкіра — вона занедужувала щоразу, коли чоловік кудись від’їздив, — Жорж познайомився з його братом, сумирним божевільним, якого сім’я з престижних міркувань тримала, мов бранця, вдома; навіть санаторій, на думку банкіра, міг підірвати довіру до нього. Він виділив братові дві кімнати в своїй кумедній віллі, і той владарював там над своєю санітаркою, молоденькою вдовою, проданою й відданою йому в потрійну неволю. Вона не мала права залишати його самого, мусила в усьому йому коритись, а на людях грати роль його секретарки, позаяк того брата видавали за такого собі відлюдькуватого, дивакуватого художника, який тайкома працює над величезним полотном. Оце саме стільки знав про нього Жорж Кін як приватний лікар тієї дами.

Щоб уникнути нудно-солодких люб’язностей господині, він попросив її показати йому художні скарби у віллі. Погодившись, хвора важко підвелася зі свого одра. Серед портретів оголених, але вродливих жінок — тільки такі збирав її чоловік — вона плекала надію навести місточок. Вона захоплювалася Рубенсом і Ренуаром.

— У цих жінках, — повторювала вона улюблені чоловікові слова, — живе Схід.

Колись її чоловік торгував килимами. Так само східним впливом він вважав і будь-яку пишноту в мистецтві. Мадам спостерігала за доктором Жоржом дуже зацікавлено. Вона називала його на ім’я, тому що він міг бути її «молодшим братом». Де затримувався його погляд, там спинялась і вона. Невдовзі жінка, як їй здалося, збагнула, чого йому бракує.

— Ви страждаєте! — театрально промовила вона й опустила погляд на свої перса.

Доктор Жорж не зрозумів. Він був такий делікатний.

— Окраса колекції висить у мого дівера. Він цілком сумирний.

Від тієї справді безсоромної картини вона сподівалася чогось більшого. Коли до них почали навідуватись освічені люди, її чоловік змушений був, гаркнувши, що господар тут він, виселити свою справді улюблену картину, першу, яку йому пощастило купити дешево (він принципово купляв тільки дешеве й платив готівкою), до братових кімнат. Доктор Кін не виказав особливого бажання зустрічатися з божевільним. Він гадав, що побачить ще один різновид банкіра, тільки придуркуватого. Мадам запевнила, що та картина «варта більше», ніж усі інші вкупі; вона мала на увазі художню вартість, але в її вустах ці слова набували того недвозначного звучання, що, як і все тут, ішло від її чоловіка. Зрештою вона запропонувала йому взяти її під руку, він послухався й рушив із нею. Коли вони йшли, її фамільярність здалася йому безневиннішою, ніж тоді, коли стояли.

Двері, що вели до дівера, були замкнені. Доктор Жорж подзвонив. Почулося важке човгання. Потім запала мертва тиша. За вічком у дверях з’явилося чиєсь чорне око. Мадам приставила до губів пальця й ніжно ошкірилась. Око застигло. Обоє терпляче чекали. Лікар уже пошкодував, що виявився таким чемним і змарнував стільки часу. Зненацька двері нечутно відчинилися. Назустріч їм ступив одягнений горила; він випростав довгі руки, поклав їх лікареві на плечі й привітався з ним незнайомою мовою. На жінку він не звернув уваги. Гості рушили вслід за ним. Біля круглого столу горила запросив їх сісти. Рухи його були грубі, однак зрозумілі й привітні. Лікар сушив собі голову з приводу його мови. Вона нагадувала скоріше якусь негритянську говірку. Горила привів свою секретарку. Вона була майже роздягнена й вочевидь збентежена. Коли секретарка сіла, її господар показав на картину на стіні й ляснув секретарку по спині. Вона зухвало припала до нього. Її нерішучости наче й не було. На картині злягалися двоє мавпоподібних людей. Мадам підвелася й почала розглядати її з різних відстаней і з усіх боків. Гостя горила затримував, бажаючи, видно, щось йому пояснити. Для Жоржа кожне його слово було нове. Збагнув він тільки одне: пара за столом була близькою ріднею тієї пари, що на картині. Секретарка розуміла свого господаря. Вона відповідала йому такими самими словами. Горила заговорив ще запальніше, ще збудженіше, за його звуками насторожено чаїлись афекти. Часом секретарка вкидала яке-небудь французьке слово — мабуть, щоб підказати, про що йдеться.

— Чи не по-французькому ви розмовляєте? — запитав Жорж.

— Ну звісно, пане! — різко відказала секретарка. — Що ви про мене подумали? Я парижанка!

Вона вилила на нього цілу зливу слів, які погано вимовляла й ще гірше пов’язувала одне з одним, так ніби наполовину вже забула мову. Горила рикнув на неї, вона відразу стихла. Очі його спалахували. Вона поклала руку йому на груди. І тоді він заплакав, як Дитина.

— Він ненавидить французьку, — прошепотіла вона до гостя. — Уже багато років він виробляє власну мову. Роботу ще не зовсім завершено.

Мадам прикипіла поглядом до картини. Жорж був удячний їй за це. Одне її слово — і його чемності настав би край. Сам він не знав, що сказати. Якби ж знов заговорив цей горила! Уже від самого цього бажання зникли всі думки про змарнований час, про зобов’язання, жінок, успіх, так наче Жорж від свого дня народження шукав чоловіка чи горилу, який мав би власну мову. Плач зачаровував його менше. Раптом він підвівся й низько, святобливо вклонився перед горилою. Користуватися французькими звуками він не став, проте обличчя його виражало щонайглибшу повагу. Секретарка, у відповідь на таке визнання її господаря, привітно закивала головою. Ґорила кинув плакати, забалакав своєю мовою й знов почав