Засліплення - Еліас Канетті

Кін підвівся й прискіпливим поглядом окинув штани цього порушника спокою.

— Прошу вас негайно покинути моє... робоче місце!

Наголосивши на слові «моє», він зробив коротку паузу й видихнув «робоче місце» як образу.

Пфаф витріщив очі. Кулаки в нього засвербіли. Щоб ту ж мить не дати їм волі, він щосили потер їх об ніс. Цей професор що — з глузду з’їхав? Його робоче місце! З чого ж тепер починати? Попереламувати йому ноги, прохромити череп, розбризкати по стінах мізки чи спершу затопити в пузо? А може, витягти нагору до його бабери? Ото чоловік зрадіє! Убивцю Тереза замкне в убиральні, сказала вона. Викинути на вулицю? Чи вивалити стіну й замкнути в задній кімнаті, де загубилася душа покійної дочки?

Нічого з усього цього не сталося. Виконуючи наказ Пфафа, Тереза вже зварила обід, який стояв тепер нагорі й на якому він, хоч би чого це коштувало, хай навіть найсолодшої помсти, мав щось заробити. Він би не проти стати й шинкарем, не тільки атлетом. Діставши з кишені невеличкого висячого замка, Пфаф одним пальцем відтрутив Кіна вбік, нахилився й замкнув свою затулку.

— Моя дірка — це моя дірка! — прогарчав він.

Кулаки налилися знов.

— Ша! — люто гримнув він на них.

Вони невдоволено сховалися в кишенях. Там і зачаїлись. Кулаки були ображені. Вони терлися шерстю об підкладку й бурчали.

«Які штани! — промайнуло в Кіна. — Які штани!» Вранці, коли він спостерігав у вічко, йому не трапився один фах і то дуже важливий: грабіжника й убивці. І ось на тому самому, хто щойно байдуже замкнув інструмент, потрібний для його досліджень, виявилися типові штани грабіжника й убивці: пожмакані, з рудуватим полиском од вицвілої крови, всередині в них щось огидно ворушилося, потерті й липкі, грубі, темні, паскудні. Якби звірі носили штани, вони доводили б їх саме до такого стану.

— Обід замовлено! — прохарчав звір. — Що замовлено, за те треба платити! — Пфаф, свиснувши, викликав один кулак, через силу, проти власної волі розтулив його й простяг долоню. — Я не доплачуватиму, пане професор, ви мене погано знаєте! Я не люблю, коли не сплачують рахунки! Кажу вам востаннє! Подумайте про своє здоров’я! До чого так людина може дійти?

Кін не поворухнувся.

— Тоді я змушений буду описати ваше майно.

Він заарештував професора, сказав: «От худорба!», кинув ту худорбу на ліжко, обшукав усі кишені, ретельно полічив гроші, які знайшов, узяв стільки, скільки належало за обід, жодного гроша більше, назвав себе, з огляду на свою чесність, «спасенною душею» і посварився:

— Обіди я присилатиму! Мене ви не заслуговуєте. У вас у крові невдячність. Таке треба виполювати! Я вас попереджую! Моя дірка буде замкнена. Таке життя праведне! Тьма-тьмуща штанів штовхають вас на злочин. Я мушу бути насторожі. Якщо поводитиметеся пристойно, то завтра відімкну, з поваги й співчуття. Мені це не вперше. Будьте слухняні! О четвертій матимете каву. О сьомій принесуть скромну вечерю. Заплатите потім. Або краще заплатіть зараз!

Не встиг Кін стати на ноги, як його вклали знов. Щоб раз і назавжди позбутися мороки, Пфаф полічив вартість утримання за тиждень (як для поліцейського, то лічив він зовсім непогано, вже за третім разом сума, схоже, вийшла правильна, тому що була чимала), стягнув цю суму, під рахунком написав: «З найкращими побажаннями, Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії», сховав свою базгранину — обережно, позаяк склав її сам, — під подушку, тоді нарешті сплюнув (чим продемонстрував почасти власне розчарування професором, почасти розчарування своїх кулаків їхньою вимушеною бездіяльністю) й пішов. Двері залишилися цілі. Проте з другого боку він їх замкнув.

Кіна більше цікавив інший замок. Він поторгав затулку на вічку; вона трохи подалася, проте відсунути її не пощастило. Кін обшукав комірчину, сподіваючись знайти ключі. А раптом котрийсь підійде. Під ліжком нічого не було, шафу він зламав. У ній виявилися рештки старої уніформи, труба, ще нові рукавиці, туго перев’язаний згорток із чистою, свіжо випрасуваною жіночою білизною (все біле), службовий револьвер, набої та фотокартки, які він переглянув радше від ненависти, ніж із цікавости. На одній сидів, широко розставивши ноги, батько, праву руку він тримав, мов на арештантці, на плечі щуплявої жінки; лівою він притискав до себе дитину років трьох, не більше, яка перелякано зависла в нього над коліньми. На звороті жирними, розгонистими літерами було написано: «Рудий Кіт із жінкою й дочкою». Кін подумав про те, як же безкінечно довго був одружений сторож, поки в нього померла дружина. Цей знімок зафіксував його ще посередині подружнього життя. Кін зловтішно закреслив слово «Кіт», написав над ним «грабіжник і вбивця», поклав знімок на купу решток уніформи, якими, коли судити з їхнього вигляду, користувалися часто, й причинив шафу.

Ключ! Ключ! Що б він віддав за ключ! Здавалося, немовби крізь кожнісіньку пору його шкіри пропустили шнурок, немовби всі ці шнурки хтось сплів водно, й ця груба, міцна, незграбна вірьовка тягнеться крізь вічко до коридору, де її смикає цілий полк штанів.

— Я ж хочу, хочу, — стогнав Кін, — а мені чинять перепони!

У відчаї він кинувся на ліжко. В уяві він викликав те, що вже бачив. Повз вічко один по одному проходили чоловіки. Кін повертав їх до себе, він не прощав їм їхньої залежности від жінок і сипав на їхні голови щораз нові й нові звинувачення. Багато чого ще треба було узагальнити і обміркувати. Аби лиш розум не залишався без роботи! Перед його брамою він поставив чотирьох японських небесних стражів — величезних чудовиськ, потворних і страшних. Вони знають, чого не можна впускати всередину. Дозволено те, що додає думкам упевнености.

Багато поважних теорій неминуче доведеться переглядати. Наука теж має свої слабкі місця. Основа будь-якого справжнього знання — сумнів. Це довів ще Картезій. Чому фізика, наприклад, веде мову про три основні кольори? Того, який важливий червоний колір, ніхто не заперечуватиме. Тисячі доказів підтверджують його провідну роль. Проти жовтого можна заперечити те, що в спектрі він межує із зеленим. Одначе зелений, який постає нібито внаслідок поєднання жовтого з одним незбагненним кольором, треба розглядати обережно, хоча для ока він наче й приємний. Краще погляньмо на факти з іншого боку! Те, що приємне для ока, не може складатися з компонентів, один із яких — це найруйнівніше, найпотворніше, найбезглуздіше з того, що