Засліплення - Еліас Канетті

Бога він зважувався нечасто. До найвищої інстанції, під якою ходив на світі, він ставився з шанобою. Господь Бог стояв вище, ніж начальник поліції. Тим глибше перейнявся Бенедикт Пфаф небезпекою, що нависла цього дня над самим Богом. Він з легким серцем стяг нерідну дочку з ліжка на підлогу й бив її до крови. Але справжнього задоволення не відчував. Він працював механічно, те, що він казав, було сповнене туги й глибоких жалощів. Його удари суперечили його голосу. Гарчати йому взагалі перехотілося. Ненароком він якось згадав таку собі Полі. Його м’язи ту ж мить виправили цю помилку. Ім’я баберії, яку він карав, було Анна. Ця баберія запевняла, нібито вона — те саме, що і його дочка. Він їй не вірив. У неї лізли коси, а позаяк вона захищалася, то зламалося два пальці. Вона щось бурмотіла про його голову, немовби якийсь найпослідущий різник чи кат. Поліцію обкладала прокльонами. Видно було, що проти поганих нахилів безсиле навіть найкраще виховання. Мати була нічого не варта. Хвора й цуралася роботи. Він міг би хоч зараз спровадити дочку до матері, її місце там. Але ж не такий він чоловік. Він відмовився від цього наміру й пішов у шинок обідати.

Від цього дня вони сприймали одне одного тільки як чуже тіло. Анна варила їсти й ходила до крамниці. Кооперативної уникала. Вона знала, що чорнявий Франц сидить у в’язниці. Він украв гроші задля неї, але виявився не достатньо спритним. Лицареві вдається все. Відколи Анна втратила свою сигарету, вона його не любила. Батькова голова трималася на плечах міцніше, ніж будь-коли; очі його по-жебрацькому виглядали у вічко жебраків. Вона показувала йому свою зневагу тим, що його винаходу просто не помічала. Його уроки вона прогулювала. Що кілька днів з язика в нього злітали нові спостереження. Вона виконувала свою роботу, сидячи навпочіпки біля нього, спокійно слухала й мовчала. Вічко її не цікавило. Коли батько робив примирливий рух і пропонував їй поглянути, вона байдужно хитала головою. Задушевним розмовам за столом настав край. Вона насипала в обидві тарілки — свою і його, сідала, їла, хоч і небагато, й досипала йому аж тоді, коли наїдалася сама. Він поводився з нею так само, як і колись. Йому бракувало її жаху. Б’ючи її, він казав собі, що її серце до нього вже не привертається. Через кілька місяців він купив собі чотирьох гарненьких канарок. Троє з них були самчики; навпроти них він почепив невеличку клітку з самичкою. Ті троє виспівували як навіжені. Він нестримно вихваляв їх. Як тільки вони заводили свої колінця, він опускав затулку на вічку, підводився й слухав їх навстоячки. Його святобливість не давала йому після цих закличних трелей заплескати в долоні. І все ж він казав: «Браво!» й переводив свій сповнений захвату погляд із пташок на дівчину. Всі сподівання він покладав на це жагуче витьохкування самчиків. Але і їхні співи не могли анітрохи розворушити Аннину байдужність.

Вона прожила ще багато років служницею й жінкою рідного батька. Справи в нього йшли добре; його м’язи ставали радше міцнішими, ніж слабкішими. Але справжнього щастя не було. Він казав собі про це щодня. Він думав про це навіть тоді, коли їв. Вона померла від сухот; канарок, які брали корм лише з її рук, охопив невимовний відчай. Вони це лихо пережили. Бенедикт Пфаф продав кухонні меблі й звелів замурувати задню кімнату. Під потинькованою й свіжо побіленою стіною він поставив шафу. Вдома він уже ніколи не їв. У комірчині він не покидав свого поста. Згадувати про порожню кімнату за стіною всіляко уникав. Там, біля плити, він утратив душу рідної дочки; він і тепер не розумів чому.

Штани

— Пане професор! Шляхетному бойовому рисаку принесли овес. Він у нас чистокровний і хвицається. У звіринці лев жере криваве, соковите м’ясо. А чому? Тому що цар звірів ричить, наче грім гуркоче. Ощиреному горилі дикуни дарують свіжих бабер. А чому? Тому що в горили такі м’язи, що ось-ось луснуть. Отака справедливість у житті! Мені будинок платить дріб’язок. А мені ціни не складеш. Пане професор! На цілому світі лише ви знали, що таке вдячність. Тяжкого клопоту про хліб насущний мене позбавляв тільки ваш, як-то кажуть, презент. І ось я уклінно питаю: до чого ви дожилися? І дозволю собі від щирого серця запропонувати свої послуги.

Такі були перші слова, що з ними Бенедикт Пфаф, ступивши в свою комірчину, звернувся до професора, який щойно скинув з очей носову хустину. Той вибачився й віддав свій борг — презент за два місяці.

— Про обстановку нагорі ми знаємо, — промовив він.

— Ще б пак! — підморгнув Пфаф, маючи на увазі почасти Терезу, а особливо свої права, досі потоптані, а оце щойно поновлені.

— Поки ви будете заклопотані генеральним прибиранням у моєму помешканні, я тут спокійно зберуся з думками. Робота квапить.

— Вся моя комірчина до ваших послуг! Пане професор, почувайтесь як удома! Якесь бабисько розлучає двох найкращих чоловіків. Між такими друзями, як ми, не може стояти ніяка там Тереза.

— Знаю, знаю, — нетерпляче урвав його Кін.

— Дайте ж мені слово сказати, пане професор! До сраки нам те бабисько! Моя дочка — о, то було зовсім інше діло!

Він показав на шафу, так ніби дочка була там. Потім висунув свої умови. Він — людина й береться вичистити помешкання нагорі. Вимести там потрібно багато чого. Він найме кількох прибиральниць і сам ними командуватиме. Тільки він не може терпіти дизертирства. Дизертирство й фальшиві свідчення — злочини тотожні. А поки він повернеться, пан професор заступатиме його на посту, життєво важливому для будинку.

Не так з почуття обов’язку, як із любови до влади він хотів протримати Кіна кілька днів на колінах. Цього дня перед ним постала, наче жива, дочка. Позаяк вона померла, замінити її мав професор. Бенедикта Пфафа аж розпирало від аргументів. Він доводив Кінові, як чесно й віддано вони люблять один одного. Він дарує йому цілу комірчину з усім рухомим майном. Ще кілька хвилин тому вона належала лише йому, Пфафові. І від квартирної плати за ті дні, поки товариш житиме в нього, він з обуренням відмовляється.

Невдовзі він провів електричного дзвінка, який з’єднав комірчину з бібліотекою на п’ятому поверсі. Як тільки станеться щось підозріле, професорові досить натиснути кнопку. Суб’єкт, ні про що не здогадуючись, рушить сходами нагору.