Засліплення - Еліас Канетті

впливало на неї вже від перших хвилин її життя. «Я вже поїла, батьку», — відповість вона. «їж, їж». Але за довгі роки їхнього подружнього життя він не спитав її про це жодного разу. Поки батько жував, він був заклопотаний. Його погляд, сповнений самозабуття й застиглий, дивився в тарілку. В міру того, як гора їжі на ній меншала, блиск його очей згасав. Його жувальні м’язи обурювались, їм залишалося надто мало роботи; вони ладні були ось-ось загарчати. Лихо тарілці, якщо вона раптом спорожніє! Ніж її пошаткує, виделка подірявить, ложка потрощить, а голос змете зі столу. Але на те ж і стояла поруч дочка. Вона пильно стежила за тим, що діється з його чолом. Як тільки між бровами з’являвся бодай натяк на прямовисну зморшку, вона досипала в тарілку — байдуже, скільки ще на ній залишалося. Бо залежно від того, який він мав настрій, та зморшка на чолі могла пролягти й швидше, й повільніше. Це дівчина вже затямила; спочатку, після материної смерти, вона, як і мати, стежила за тарілкою. Добром це для неї, однак, не скінчилося, від дочки він вимагав більше. Невдовзі вона оговталась і навчилася читати його настрій з чола. Траплялися дні, коли він усе доїдав мовчки. Повечерявши, він іще якийсь час сидів і плямкав далі. Вона до цього плямкання прислухалася. Якщо він плямкав гучно й довго, дівчина починала тремтіти, її чекала страшна ніч, і вона, добираючи щонайлагідніших слів, намагалася вмовити його з’їсти ще тарілочку. Здебільшого він тільки вдоволено плямкав і казав:

— Чоловік має плід своєї плоти. Хто плід його плоти? Арештантка!

І показував на неї, тільки не пальцем, а кулаком.

Її вуста мали розтягатися в усмішці й услід за ним промовляти: «Арештантка». Вона відступала далі від нього. Його важкий чобіт посувався в її бік.

— Батько має право...

— На любов своєї дитини, — голосно й чітко, як на уроці, доказувала вона батькову фразу.

Але в її душі все нишкло.

— Виходити заміж дочці... — Він випростував руку.

— Ніколи.

— Годує її...

— Добрий батько.

— Чоловіки її...

— Знати не хочуть.

— Що зробить чоловік...

— З дурненькою дитиною?

— Зараз батько...

— Заарештує її.

— На коліна батькові сідає...

— Слухняна донечка.

— Чоловік стомився від...

— Поліції.

— Якщо донечка не слухатиметься, то її...

— Наб’ють.

— Батько знає, за що її...

— Б’є.

— Він не робить донечці анітрохи...

— Боляче.

— Зате вона навчиться, як треба поводитися...

— З батьком.

Він хапав її й, посадивши собі на коліна, правою рукою щипав за шию — адже вона була заарештована, — а лівою, ляскаючи себе по потилиці, виштовхував з себе відрижку. Від того й того він діставав насолоду. Вона напружувала свій невеличкий розум, силкуючись правильно завершувати його фрази, й остерігалася заплакати. Цілими годинами він пестив її. Він показував їй власні прийоми, стусав її так і сяк, доводячи, що будь-якого злочинця можна збити з ніг влучним ударом у черево, — адже кому не стане від цього зле?

Цей медовий місяць тривав півроку. Одного дня батько вийшов на пенсію і залишився вдома. Тепер він, мовляв, візьметься за цих старців-торботрясів у будинку. Наслідком багатоденних мізкувань стало оте вічко на висоті півметра над підлогою. До його випробувань він залучив і дочку. Безліч разів вона проходила від під’їзду до сходів і назад. «Повільніше!» — гарчав він, або: «Бігом!» Одразу після цього він примусив її влізти в його старі штани й зіграти чоловічу роль. Запотиличники, якими він мав намір частувати суб’єктів у штанях, дістались і їй. Щойно побачивши крізь свіжо просвердлену дірку власні штани, він люто скочив на ноги, розчахнув двері й кількома страшними ударами збив дівчину на підлогу.

— Так треба, — вибачався він потім перед нею, ніби скривдив її вперше, — бо ти — елемент! Потолоч — під ніготь! Позносити їм голови було б іще краще! Просто напасть, тягар якийсь! Відгодовуються в худиґарнях. А держава нехай платить та кров’ю сходить! Я цих паразитів винищу до ноги! Тепер кіт удома. Миші нехай знають свою нору! Я рудий кіт. Пожеру всіх до одної! Нехай елемент відчує, що йому гаплик!

Дівчина це відчувала й тішилася зі свого прекрасного майбутнього. Батько її вже не замикатиме, адже тепер він сидітиме вдома. Він бачитиме її цілими днями, до крамниці можна буде виходити надовше, на сорок, на п’ятдесят хвилин, на цілу годину, ні, це вже занадто, вона піде до кооперативу, вона вибере безлюдний час, треба ж подякувати за сигарету, він подарував їй ту сигарету вже три місяці й чотири дні тому, вона тоді так розхвилювалась, а потім там зібралося стільки людей, вона так йому й не подякувала, що він про неї подумає, якщо він поцікавиться, чи сподобалася їй сигарета, вона скаже: дуже сподобалась, а батько її мало не забрав, сказав, що це — найвищий ґатунок, краще він її, мовляв, скурить сам.

Щоправда, батько ту сигарету ніколи й навіч не бачив; дарма, вона однаково хоче подякувати чорнявому панові Францу й сказати йому, що ґатунок був найвищий, батько знається. Може, пан Франц подарує їй ще одну сигарету. Вона її відразу й закурить, там-таки. А якщо хтось увійде, вона хутенько відвернеться й кине сигарету за прилавок. Він її встигне погасити, щоб не спалахнула пожежа. Він такий меткий. Улітку він порається у філії сам, це коли завідувач у відпустці. Від другої до третьої години людей у крамниці нема. Він зробить так, щоб ніхто нічого не помітив. Піднесе їй сірника, і сигарета загориться. «Я вас іще спалю», — скаже вона, а він злякається, він-бо такий тендітний, у дитинстві весь час хворів, вона знає. Вона візьме і обпече його сигаретою. «Ой! — скрикне він. — Моя рука! Мені боляче!» А вона вигукне: «Це я з кохання!» — і втече. Вночі він прийде, щоб викрасти її; батько спить, лунає дзвінок, вона йде відчиняти. Вона прихоплює з собою всі гроші, поверх нічної сорочки накидає на себе не старе батькове пальто, а своє власне, яке їй ніколи не дозволяють одягати, тепер у неї вигляд дівчини на виданні, і хто ж стоїть біля під’їзду? Він. Їх чекає розкішна карета, запряжена чотирма вороними. Він подає їй руку. Лівою притримує шпагу, він кавалер і вклоняється їй. На ньому випрасувані штани. «Я прийшов, — каже.— Ви мене обпекли. Я шляхетний лицар