Засліплення - Еліас Канетті

Про що їм розпитувати? Депутація нью-йоркських повій кладе йому до ніг своє «Небо». Там це теж є. Він дякує. Він дістав освіту. Літаки виписують у повітрі «ДОКТОР ФІШЕР». Чом би не зробити йому рекламу? Він коштує більше, ніж «Персіль». Тисячі людей падають через нього у воду. Треба їх урятувати, наказує він, серце в нього м’яке. Капабланка кидається йому на шию. «Врятуйте мене!» — шепоче він. Серед цього гармидеру навіть серце Фішерле залишається, на щастя, глухим. «Забирайтеся геть!» — кричить він і дає Капабланці штурхана. Знавіснілий натовп роздирає того на шматки. З якогось хмарочоса бухкають гармати. Президент Сполучених Штатів подає йому руку. Його майбутня показує йому свій посаг, все чорним на білому. Він бере його. Підписні листи на «Замок «Павіан». На всіх хмарочосах. Триває передплата позики. Він засновує школу для молодих талантів. Вони нахабніють. Він жене їх у шию. На другому поверсі б’є одинадцяту. Там живе одна вісімдесятирічна бабця зі своїми допотопними дзиґарями. За дві години й п’ять хвилин відходить спальний вагон до Парижа.

Фішерле навшпиньках рушає сходами вгору. Так надовго дружина з дому не виходить. Запевне лежить під яким-небудь клієнтом. Перед комірчиною на четвертому поверсі він спиняється й чує голоси. Світла крізь шпарини не видно. Позаяк дружину Фішерле має за ніщо, то з її слів він нічого не розуміє. Він скидає нові черевики й ставить їх на перший східець, ближче до Америки. Нового капелюха кладе на них і милується ним, ще чорнішим, ніж темрява. З підручником англійської Фішерле не розлучається, він ховає його до кишені пальта. Потім тихесенько прочиняє двері, це він навчився робити. Голоси розмовляють далі — гучно й про якісь кривди. Обоє сидять на ліжку. Двері він так і залишає відчиненими й крадеться до щілини. Спершу він стромляє в неї носа: календар на місці, він пахне гасом, у який упав був кілька місяців тому. «Маю честь!» — каже подумки Фішерле й уклоняється перед стількома шаховими митцями. Потім вказівним пальцем правиці посуває календар до кінця щілини й виколупує його нагору; календар у нього. Лівою рукою він затуляє собі рота, щоб не зареготати. Бо клієнт над ним розбалакує точнісінько так, як ґудзикар. Фішерле достоту пригадує, як стримів календар, звідки він починався, де закінчувався, і просто навпомацки записує на останніх вільних сторінках себе. Писати такими дрібними літерами багато важче, ніж було колись. Тому «Доктор» виходить на одну сторінку, «Фішер» — на другу, «Нью-» на третю, а «Йорк» — на четверту. Докладну адресу він додасть потім, коли дізнається, де стоїть «Замок «Павіан» його майбутньої. Він ще майже не приступав до цього одруження. Турботи про капітал, паспорт, костюм та квиток забрали в нього багато дорогоцінних днів. У носі в нього ще пахне гасом. «Darling!» — каже мільйонерка, посмикуючи його за носа; вона любить довгі носи, коротких не може терпіти. «Що то за ніс?» — каже вона, коли вони прогулюються вдвох у місті; всі носи їй закороткі, вона вродлива, вигляд у неї американський, білява, як у кіні, вигналася нівроку, очі блакитні, катається тільки у власних автах, трамваїв боїться, там їздять каліки й кишенькові злодії, вони можуть поцупити в тебе з кишені мільйон, шкода грошей, а що вона знає про колишнє його калікування в Європі?

— Каліка й лайно — це те саме! — каже чоловік на ліжку.

Фішерле сміється, бо він уже не каліка, й придивляється до клієнтових ніг у штанях. Черевиками той стоїть на підлозі. Якби Фішерле не знав, що в ґудзикаря на хазяйстві двадцять грошів і не більше, то заприсягнув би: це таки він. Трапляються двійники. Тепер той заводить мову про ґудзики. Чом би й ні? Хоче, видко, щоб «пенсіонерка» пришила йому ґудзика. Та ні, він таки здурів, каже:

— На ось, та вдавися!

— Віддай, нехай удавиться, — каже дружина.

Чоловік устає й ступає до відчинених дверей.

— Я тобі кажу, він десь удома!

— То шукай його, мені яке діло?

Двійник причиняє двері й починає ходити туди-сюди. Фішерле нічого не боїться, ні. Про всяк випадок він відповзає ближче до дверей.

— Він під ліжком! — кричить дружина.

— Що?! — гарчить двійник.

Четверо рук витягують карлика з-під ліжка; дві хапають його за горло й за носа.

— Мене звати Йоган Важкер, — відрекомендовується хтось у темряві, відпускає носа, але не горло, й гарчить: — На, вдавися!

Фішерле бере ґудзика в рот і намагається його проковтнути. Рука на мить відпускає йому горло, і він устигає ковтнути ґудзика. Ту ж мить рот Фішерле пробує ошкіритись, і він, задихаючись, зовсім безневинно каже:

— Це ж бо мій ґудзик!

Та сама рука знов хапає його за горло й душить. Чийсь кулак проломлює йому череп.

«Сліпий» кидає його на підлогу й бере зі столу в кутку комірчини довгого кухонного ножа. Цим ножем він кремсає костюма та пальто Фішерле й відбатовує йому горба. Робота в нього тяжка, він крекче, ніж геть тупий, а вмикати світла він не хоче. «Пенсіонерка» спостерігає за ним і водночас роздягається. Потім лягає в ліжко й кличе:

— Ходи сюди!

Але «сліпий» іще не попорався. Він загортає горба в клапті від пальта, кілька разів спльовує на згорток і залишає його на підлозі. Трупа він запихає під ліжко. Потім кидається на жінку.

— Жодна душа нічого не чула, — каже він і сміється.

Він стомився, але жінка гладка. Він кохає її цілу ніч.

Частина третя

Світ у голові

Добрий батько

Помешкання сторожа Бенедикта Пфафа складалося з досить чималої темної кухні та невеличкої білої комірчини, куди вели двері відразу з вестибуля на першому поверсі. Спочатку сім’я з п’ятьох душ спала у більшій кімнаті — дружина, дочка й тричі він сам: він-поліцейський, він-чоловік і він-батько. Обоє подружніх ліжок були однакові завширшки, що нерідко викликало в нього обурення. За це він змушував дружину з дочкою спати вдвох в одному ліжку, друге належало йому самому. Собі він стелив матрац кінського волосу — не через те, що був розніжений (сонюг і бабер він ненавидів), а з принципових міркувань. Гроші в дім приносив він. Прибирати на сходах у всьому будинку мала дружина; відмикати двері в під’їзді, вночі, коли хто-небудь подзвонить, повинна була, від десятьох років, дочка — щоб відвикала боятися.