Засліплення - Еліас Канетті
Після цього Фішерле справедливо й гордо дійшов висновку, що впізнати його вже не можна.
— Повільно ж у вас повертаються, панове! — поскаржився він з англійською вимовою, все ще тримаючи під пахвою підручника. — Сподіваюся, ваші потяги ходять швидше!
Чи не бажає він узяти спальний вагон, вільні місця, мовляв, іще є.
— Так, прошу. На потяг о першій і п’ять хвилин. Вашому розкладу можна вірити?
— Ну звичайно. Адже в нас тут — один із давніх культурних центрів.
— Я знаю. Зі швидкими потягами це не має нічого спільного. У нас, в Америці, на першому місці — справа. Business, якщо ви трохи знаєте англійську.
Зухвалі манери, якими цей невеличкий панок демонстрував своє повне картате портмоне, остаточно переконали службовця в тому, що перед ним — американець, і сповнили його щонайглибшою шанобливістю, на яку заслуговував американець.
— Я цієї країни зрікаюся! — заявив Фішерле після того, як заплатив і сховав квитка до картатого портмоне. — Мене тут пошили в дурні. Зі мною обходились, як із калікою, а не як з американцем. Завдяки тому, що я блискуче знаю мови, мені пощастило зірвати плани моїх ворогів. Ви знаєте, мене навіть затягували до всіляких розпусних кубел. Добрі шахісти у вас є — це все, що я можу визнати. Всесвітньо відомий паризький психіатр, професор Кін, мій добрий товариш, тієї самої думки. Мене тримали в полоні під ліжком, погрожували смертю й вимагали величезний викуп. Я сплатив, але ваша поліція поверне мені гроші втричі більші. Відповідні дипломатичні кроки вже зроблено. Культурний центр — це непогано!
Не попрощавшись, Фішерле відвернувся. Твердою ходою він вийшов із зали. На його вустах грала зневажлива посмішка. Це йому — про культурний центр! Йому, хто в цьому місті народився й зроду з нього не виїздив; йому, хто знав напам’ять усі шахові газети, хто будь-який ілюстрований часопис читав у «Небі» перший і за півдня вивчив англійську мову! Після цього успіху Фішерле переконався, що може легко опанувати всі мови й поклав собі на дозвіллі, яке йому залишатимуть обов’язки чемпіона світу в Америці, вивчати по дві мови на тиждень. За рік вийде шістдесят шість, більше мов і не треба, навіщо, а на діалекти йому начхати, їх і так знаєш.
Було вже nine o’clock, великий годинник біля вокзалу йшов по-англійському. О десятій замикають під’їзди. На сторожа в будинку краще не натикатися. Шлях до занедбаної казарми, де Фішерле в однієї повії змарнував, на жаль, двадцять років, тривав сорок хвилин, forty minutes. Не поспішаючи, він прокладав цей шлях своїми жовтими черевиками. Час від часу Фішерле спинявся під газовим ліхтарем і шукав у своїй книжці вислови, які подумки промовляв по-англійському. Вони щоразу виявлялися правильними. Фішерле називав предмети й звертався до людей, що траплялися дорогою, але тихенько, щоб вони його не затримували. Він знав більше, ніж досі гадав собі. Через двадцять хвилин, коли вже не траплялося нічого нового, Фішерле облишив будинки, вулиці, ліхтарі й собак самих на себе й сів зіграти англійську партію в шахи. Він розтяг її аж до облупленої казарми. Перед самими дверима таки виграв і ступив до під’їзду. Його колишня дружина діяла йому на нерви, і то так, що далі вже нікуди. Щоб не попастися їй до рук, Фішерле сховався за сходами. Тут можна було влаштуватися зручненько. Він почав свердлити очима поручні. У них і так зяяли чималі дірки. Якби він схотів, то міг би своїм носом забарикадувати сходи. До десятої Фішерле сидів тихо, як мишка. Сторож, колишній швець, що пустився берега, замкнув під’їзд і тремтячими руками погасив на сходах світло. Коли він зник у своєму вбогому помешканні — воно було навряд чи вдвічі ширше, ніж дружина Фішерле, — цей тихенько прокаркав: «How do you do?» Шевцеві причувся чийсь дзвінкий голос, і він подумав, що під дверима стоїть якась бабенція, вагаючись — дзвонити, щоб її впустили, чи ні. Було тихо. Ні, то йому причулося, просто хтось пройшов вулицею. Сторож рушив далі й, збуджений тим голосом, ліг спати біля своєї жінки, якої не чіпав уже кілька місяців.
Фішерле чекав дружини — прийде вона додому чи вийде з дому. Він був чоловік тямущий і думав упізнати її по сірнику, якого «пенсіонерка» завжди тримала високо й головкою догори, — як жодна інша повія в будинку, вона смалила одну за одною сигарети. Краще було б, якби вона йшла з дому. Тоді б він прослизнув нагору, дістав з-під ліжка календарик, попрощався зі своєю колискою — він любив помріяти в ній, коли ще був маленьким калікою, — а тоді вискочив з будинку і поїхав на таксі до вокзалу. Нагорі Фішерле ще знайшов би свого ключа від під’їзду, якого наостанку, розлютившись на її безглузду балаканину, пожбурив у куток, а підняти полінувався. Якщо вона не йтиме з дому, а прийде, то приведе з собою клієнта. Залишається сподіватись, що той пробуде в неї недовго. У крайньому випадку доктор Фішер пробереться в комірчину, як Це робив колись Фішерле. Якщо дружина й почує його, то однаково не писне, а то її клієнт розізлиться. А перше ніж вона зможе роззявити рота, Фішерле вже вшиється. Бо що робить цілісінький день така жінка? Або лежить з кимось у ліжку, або ні з ким не лежить у ліжку. Або вимантачує в якогось чоловіка гроші, або віддає їх іншому. Вона або стара — тоді тебе від неї з душі верне, або молода — тоді вона ще дурніша. Якщо дасть тобі поїсти, то за це сама зжере тебе з усіма бебехами, а якщо вона нічого не заробляє, то йди, тягай для неї гребінці з кишень. Тьху ти, чорт! Яке вже тут мистецтво? Нормальний рівний чоловік робить ставку на шахи. Чекаючи, Фішерле якомога випинав груди. Бо хто знає, який вигляд матиме на другий день спинка піджака й пальта, горб може їх розтягти.
Цілу вічність ніхто не з’являвся. У дворі з ринви скапувала вода. Всі краплини течуть в океан. На океанському лайнері до Америки відпливає доктор Фішер. У Нью-Йорку десять мільйонів мешканців. Серед людей панує радісна метушня. На вулицях усі цілуються й кричать: «Слава! Слава! Слава!» З нагоди його прибуття майорять сто мільйонів носових хустин — кожен ньюйорківець прив’язує собі до кожного пальця по хустині. Імміграційних властей ніде й сліду нема.
