Засліплення - Еліас Канетті
Горлаючи щось далі, розчервонівшись, як буряк, — так його потішив власний жарт, — він залишив Кіна самого. Отже, та огидна тінь, оті мерзенні рясні пасмуги — від грат на воротях під’їзду. Як тільки назвеш речі справжніми іменами, вони відразу втрачають свої небезпечні чари. Первісна людина називала все і всіх не так. Вона жила серед суцільних жахливих чарів. Де й коли їй не загрожувала небезпека? Наука звільнила нас від марновірства й віри. Вона послуговується завжди тими самими назвами, переважно грецько-латинськими, й позначає ними реальні речі. Непорозуміння неможливі. Хто б міг припустити, наприклад, що двері — це щось інше, а не вони самі чи принаймні їхня тінь?
Сторож таки казав правду. Численні штани виходили з дому; спочатку прості, тупі, не вельми доглянуті, які свідчили про те, що особливої уваги їм не приділяють, а також, як сподівався Кін, можливо, про наявність дещиці розуму. І що далі, то штани з’являлися гостріші; і рухалися вони вже не так поквапно. Коли один ніж підходив надто близько до другого, Кін потерпав, що вони поріжуться, й гукав: «Обережно!» В око йому впадали всілякі прикмети, і він не боявся визначати колір, тканину й вартість, чи є дірки, які штани завдовжки й завширшки, як пасують до черевиків, чи є плями й від чого вони; і хоч цього матеріалу було дуже багато, йому іноді вдавалися непогані визначення. Близько десятої, коли стало спокійніше, він спробував з вигляду штанів робити висновки про вік, удачу й фах їхніх господарів. Йому здавалося, що неважко випрацювати систему, яка давала б змогу розпізнавати людей за штаньми. Він поклав собі написати про це невеличку статтю, за три дні з нею можна буде впоратися завиграшки. Напівжартома він почав дорікати певному вченому, який досліджував кравецьку галузь. Але час тут, унизу, для нього однаково втрачений, хоч би що він робив. Кін добре розумів, чому так прилип до цього вічка. Вчорашнє минуло, вчорашнє мало минути. А наукова зосередженість справляла на нього надзвичайно цілющий вплив.
Поміж чоловіків, які вирушали на роботу, вперто й настирливо впихалися жінки. Вони були на ногах уже від самого рання. Невдовзі вони повертались, і тепер їх ставало вдвічі більше. Мабуть, жінки виходили до крамниць. Чути було, як вони вітаються, не шкодуючи одна для одної люб’язностей. Навіть особливо гострі й особливо поважні штани затримувалися. Свою чоловічу покору вони виказували по-різному. Один щосили клацнув підборами, і в низько розташованих Кінових вухах аж позакладало від різкого болю. Інші погойдувалися на носаках, двоє попідтинали коліна. У декотрих починали посмикуватися рубці на штанях. Необачна симпатія виказувала себе гострим кутом, що його утворювали штани й підлога. Хоч би один, один-однісінький чоловік, думав Кін, показав якій-небудь бабезі свою відразу й замість гострого кута вибрав тупий. Такого не було. Треба зважити на пору дня: люди щойно повставали з постелей, позалишавши в них своїх законних дружин, адже весь будинок був одружений. Їх чекав новий день і робота. Вони поспішали вийти з дому. Від їхніх ніг на глядача віяло свіжістю й бажанням працювати. Які перспективи! Скільки снаги! Їх чекало не духовне життя, але все ж таки життя, дисципліна, розпорядок, знайомі цілі, усвідомлені причини, плетиво взаємозв’язків, творіння, плин їхнього часу, розподіленого за їхньою власною волею. А що їм траплялося в під’їзді? Сусідова дружина, дочка, кухарка, і зводив їх не випадок. Так влаштовували самі бабенції; вони чигали за дверима помешкань; ледве зачувши ходу того, кого вони прирекли до свого кохання, вони вислизали за ним, прослизали перед ним, вислизали десь ізбоку, такі собі маленькі Клеопатри, кожна ладна будь-що збрехати, вони скиглять, стеляться листом, намагаючись запобігти уваги, обіцяють свою ласку, свою провину, жорстоко роздирають своїми кігтиками такий прекрасний цілий день, до якого простують чоловіки, достатньо дужі і вправні для того, щоб чесно покраяти його самим. Бо чоловіки ці зіпсуті, вони живуть у школі своїх дружин; вони ненавидять своїх дружин, ну звісно, але замість того, щоб згуртувати свою ненависть, вони біжать до ще однієї жінки. Котрась усміхнеться й вони вже зупинились. Як вони принижуються, переносять свої плани, широко розставляють ноги, марнують час, виторговуючи крихти втіх! Скидаючи капелюха, вони опускають його так низько, що аж перехоплює дух, на таке несила дивитись. Якщо той капелюх падає на землю, по нього тягнеться зігнута в лікті рука, а вслід за нею — ошкірене обличчя. Ще хвилю тому воно було таке поважне! Цій жіночці пощастило відібрати в чоловіка його поважність. Свою засідку бабенції цього будинку влаштовують якраз перед вічком. Навіть коли вони діляться жіночими таємницями, їм потрібно, щоб ними милувався хтось третій.
Але Кін ними не милувався. Він міг би їх і не помічати, Бог свідок, це було б йому зовсім не важко, досить лише захотіти. Здатність не помічати у вченого в крові. Наука — це мистецтво не помічати. Він не вдається до цього свого мистецтва з цілком зрозумілої причини. Бабенції — невігласи, вони дурні й нестерпні, вони — одвічна перешкода. Який багатий був би без них світ — величезна лабораторія, напхом напхана бібліотека, пристанище щонайнапруженішої праці вдень і вночі! А втім, задля справедливости треба віддати належне жінкам і сказати одне: вони носять спідниці, але, як досі мав змогу переконатися Кін, не сині, жодна жінка з цього будинку не нагадує про ту, котра колись давно пропливала цим вестибулем і зрештою, хоч і надто пізно, померла жалюгідною голодною смертю.
Незадовго до першої з’явився Бенедикт Пфаф і зажадав грошей за обід. Мовляв, він має принести його з готелю, а в нього при собі нічого нема. Держава виплачує йому пенсію щомісяця першого, а не останнього числа. Кін попросив дати йому спокій. Тут унизу він сидітиме недовго, не можна гаяти жодного дня. Скоро він, мовляв, перебереться нагору, до свого помешкання. А доти йому треба завершити наукову працю біля вічка. Він замислив «Характерологію за штаньми» з «Додатком про черевики». Їсти йому ніколи; може, завтра.
— Ти ба! — гаркнув сторож. — Так діло не піде! Пане професор, я по-доброму прошу
