Диво - Павло Архипович Загребельний
Тільки після цієї підготовки іконописець-доличник красками, розведеними на яєчному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Після доличника брався личник, який писав обличчя і оголені частини тіла. Це вимагало найбільшого вміння. Існувала точна послідовність роботи личника.
Передовсім була санкир – тобто накладання підмальовок змішаною краскою з вохри, умбри й сажі. Далі художник робив «опис» сажею, намічаючи контур, а білилами наносив «движки» для означення рис обличчя. Після цього починалося вохріння трьома плав’ями, тобто розведеною до прозорості краскою тричі підряд наводили малюнок, досягаючи дивної ніжності, особливого внутрішнього світіння красок. Перша плав наводилася світлою санкир’ю. Нею поправлялися випуклі місця на обличчі: ніс, вилиці. Другою наводився рум’янець. Третьою «підбивали», тобто об’єднували попередні плави. Після цього йшла «сплавка» – тон, що об’єднував усі попередні тони так, що вони пронизували один одного.
І поки ти засвоював усю цю складність прийомів, невпинно вдосконалюючись у своєму вмінні, Агапіт привчав тебе до думки, що мистецтво – звичайне ремесло, яке робиться щоденними людськими користями й потребами.
«Як же так? – думав Сивоок. – Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє серце, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим – ось справжнє мистецтво!»
Однак розумів, що про таке нікому не скажеш, тут можна відчувати самому, а хто не відчуває, того не переконаєш ніяким буєслів’ям, тільки накличеш на себе глузування.
Гієрон у великій таємниці розповідав Сивоокові про існування єнохів – темних книг, у яких заховано багато мудрості, неприступної ні ромеям, ні агарянам, нікому в світі. Книги ті знищувано жорстоко й послідовно вже тисячу років, але однаково знищити їх усі не вдається, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищені лише разом з усіма людьми, а це – неможливо. В тих книгах є й про художників. Не так, як у Арістотеля. Арістотель просто перелічував складники художницького вміння, як то робить їхній Агапіт. Темні книги пов’язують діяльність художника з існуванням самої матерії. Матерія виникає внаслідок випромінюваного богом світла на його найвіддаленішій межі. Вона сама є не що інше, як те згасле світло. Займаючи найнижчу область світу, що зветься Асіа, вона являє собою, як згасле світло, область пітьми. Отже, світло є добро, а матерія – це принцип і сфера зла. В мороці живуть усі злі духи і їхні владики. Отож роль художника – затримати світло в матерії, бодай залишки світла. Художник вище бога і законів природи: він створює новий світ вже після сотворіння його богом!
Докучав їм нездоровий південний вітер. Розносив над усім городом сморід нечистот, які звалювалися на вузьких бокових вуличках і в глухих закутках попід мурами, запах морської гнилі з Пропонтиди, ледь чутні аромати далеких південних країн: квіти, прянощі, засмаглі пружнотілі жінки, неземні плоди. І всі поступово шаліли від того вітру, голоси ставали роздратовані, рухи різкі, все валилося з рук, переплутувалися краски, не туди ставилися кубики смальти, і доводилося розруйновувати щойно викладений шматок мусії; хтось лаявся, хтось зачіплювався до бійки, не було іншої ради, як покинути роботу: і вони кидали її і розбрідалися по Константинополю: одні просто швендяли по Месі, другі йшли до повій на спадисту вуличку коло форуму Тавра, треті напивалися в корчемницях, четверті штовхалися на торговищах або слухали мандрівних музикантів, ув’язувалися в бійки і суперечки.
Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустині, оточений розвеселеною, жадібною до розваг юрбою, викрикує в спітнілі байдужі обличчя щось своє, потім перебирає кілька невідомих Сивооку мов, поки доходить до ромейської, до спаскудженої грецької мови, яка надається, мабуть, тільки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, він не вслухається в слова, його вдовольняє сама гнусавість молитов та поклони, але цей обідранець щось там кричить про першу літеру свого письма, про ель Алеф, або ж альфу по-грецьки:
– Ель Алеф – початок усіх початків, зміїста перша літера арабського алфавіту, слід змії на просонценому піску, тінь, кинута на землю гілкою квітнучого дерева, вказівка сонячного годинника, знак життя й смерті, лінія, що з’єднує схід і захід і з’єднує північ та південь, міра всіх мір, одиниця й безмежність, минуле, нинішнє й майбутнє в одному начерку. Ель Алеф!
Сивоок міг би розповісти цим дурням про всі літери своєї мови. І першою міг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Він проштовхується в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним блиском пустині в гострому погляді:
– Тоді послухай про руське А. Про людину, яка стоїть на двох ногах отак, як стою перед тобою я. Міцно стоїть, розставивши ноги, творячи трикутник між собою і землею так само, як утворюють у землі трикутники корені всіх дерев: наймогутніших дубів руських, що вростають в землю вдесятеро глибше, ніж виступають назовні, і алепських сосен, які тримаються тільки за поверхню приморської крем’янистої землі, живлячись самими вибризками моря. «Аз», – сказав чоловік і став на ноги, щоб мати внизу під собою цілий світ, щоб мати в своїй услузі все плаваюче, повзуче, стрибаюче. Далеко видно з тої башти буття – в майбутнє і минуле, на всі чотири вітри, і в небо, де Сонце, Місяць і Земля теж творять великий трикутник Всесвіту. А і є безмежність, яка відкривається з двох закритих боків трикутника, ще більша безмежності з боку відкритого. Ось що таке А.
– Які ж слова починаються з цієї літери в твоїй мові? – пронизливо закричав жебрак. – Може, Аллах?
Ромеї впряглися й собі, ‘закричали:
– Адамас![48]
– Аргір![49]
– Атраватік!
