Диво - Павло Архипович Загребельний

Хто дотримується традиції, може сподіватися, що його теж колись цінуватимуть. А коли плюєш сам – плюнуть і на тебе. Тільки варвари живуть без ладу й порядку, а в богочтимих ромеїв усе встановлено точно: і в житті, і в службі божій, і в діяннях царствених імператорів. Що є мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композиції так само, як, скажімо, наперед розписано порядок одягання і переодягання імператорів і їхніх наближених, а також священиків. А що може бути головнішого для простого чоловіка, аніж лицезріти свого світського чи духовного повелителя в одязі, який відразу засвідчує, хто перед тобою? Імператор Костянтин Багрянородний у тридцять сьомій голові своєї першої «Книги церемоній» подає, які облачення надягають царі на свята і виходи урочисті. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що стосується вашого вмільства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це переодягання, вміння дібрати для певного випадку властиві шати.

І так само, як кожен знає, коли, і з якого приводу, і які шати надягають вельможні, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися тільки наперед визначеними і твердо встановленими канонами, і той, хто їх засвоїть, і нестиме в собі, і зможе передати через себе і своє вміння, той нам потрібен. А всі інші – відступники. Відступників же слід виганяти, як нечестивих, з храму.

– Можеш проганяти мене хоч сьогодні, – похмуро казав Сивоок.

– Ні, ні, чоловіче! – сміявся вдоволено Агапіт.

Сивоок пускав усі ті повчання повз вуха. Земля ромеїв? Ніколи не забуде болгарських своїх братів, тяжкий перехід через македонські гірські шляхи, Амастріанський форум і болісні вигуки: «Майчице моя! Оче мі ізгорях!»

Земля ромеїв? В цій землі, сухій і черствій, усіх богів спровадили з неба й поселили в храмах, самі безугавно возносячись молитвами до неба, а його боги жили в деревах, у водах, у землі, а до неба ніхто ніколи й у гадці не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зійдеш на нього навіть по райдузі.

Земля ромеїв? Жорстокість, підступність, лицемірство на кожнім кроці. З одного боку закостенілі канони. Жодної стопи від них. Всі святі в однакових шатах і в положеннях. Хоч куди б поїхав візантієць, зустрінеться він із звичними для ока подобизнами, і серце його мало сповнюватися пихою. Свої, наймані й куплені митці малювали апостолів, імператорів, войовничих імператорських жон і кобил, і цілі мальовані фаланги Візантії вирушали на здобуття світу, щоб засвідчити лад і непорушну єдність, яка, мовляв, панувала в цій державі. А з другого боку – невтихаючі суперечки про те, як вірити, як спасти душу свою, про благочестя і нечестя, і про те, як складати персти, скільки разів казати «алілуя», скільки проскур вживати при відправі, скільки кінців повинно мати зображення хреста, як писати ім’я Ісуса, які повинні бути архієрейські клобуки і жезли, як дзвонити в церквах, чи не почвертити святу трійцю, виділивши четвертий престол для Спасителя; ярі анафеми один одному, лайки на торжищах і в корчемницях – нікчемність і метушнява, похвальба своїми порядками, своїм першородством, давністю своєї держави. Однаково, що дід хвалився б перед юнаком: «Я народився перший». А той мав би сказати: «Я проживу зате довше. Ти вмираєш, а я тільки вбираюся в силу та міць».

Хоч Агапіт вважався мовби вільний у своїх вчинках і виборі роботи, насправді все залежало від патріарха, від сакелларія, церква виступала і їхнім працедавцем, і їхнім годувальником, і їхнім суддею. Церква тримала в руках усі канони, вона не поступалася ні в чому, вона вимагала послуху й покори не тільки в молитвах, але й у прикрашанні храмів, художники для неї мали стати найпершими рабами, покликаними оспівати могуття богове, прославити його і його апостолів у барвах і будівлях.

Так велося здавна. Ще з Єгипту пішло: жрець – і фараон і раб – художник. І в стародавніх греків, мабуть, так само. І в римлян, спадкоємцями яких вважали тепер себе ромеї. Святиня вимагала пишноти. Мистецтво стало слугувати пишноті. Подавляло людину, замість возвеличувати її дух, підтримувати в ній силу й веселощі, як це робило споконвіку. Русичі не знали такого мистецтва. Різьблена ложка, гаптована сорочка, ковшик, прикрашений квітами, випаленими жигалом, посуд з спокійним візерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний щит (може, й назвали їх греки руськими за ті щити, бо ж по-грецьки червоний – русій), кольчуга з блискітками. А потім прийшов суворий, безплотний, народжений без зачаття і вже тому незбагненний і чужий бог, з аскетизмом, схимою, жорстокістю – і нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.

Дванадцять і дванадцять, а то ще й більше – ось сума літ Сивоокових, впродовж яких мав стикатися він з цим новим богом, під хрещатим знаком якого давно, в темну понуру ніч, убито було діда Родима.

Дванадцять років віддано Агапітові. Забуваються дрібні щоденні випадки, життя протікає, мов вода крізь пісок, утримується в людині тільки знання та вміння, входить у неї непомітно, так ніби завжди було в ній, надто ж уміння, бо ніхто не зможе навчити тебе розрізняти й вибирати барви і класти їх так, щоб здригнулося найпохмуріше серце, якщо сам ти не вмів цього мало не від дня народження, якщо не подарували тобі цього високого дару твоя рідна земля, перші твої навчителі, серед яких зростав і піднімався на ноги.

Він охоче приймав те, що пасувало до його непокірливості, й опирався чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожішого для себе міг знайти поза християнськими богами після заподіяного йому зла?

Його намагалися переконати, що тільки християнство дало людині високу духовність, а без всесильної його дії в серці людському, в якому проростають лиш тернії гріхів, не можуть появитися любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, кроткість, воздержання. Чи не брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий бог – і почалося на його землі: чвари, переслідування, зникла радість, веселі, добрі, розумні люди поступалися місцем таким пройдисвітам, як Какора, запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Міщило.

Сивоокові тикали в очі його дикістю, дикістю й варварством його землі. Пиховиті ромеї, хоч і розносили християнство по всіх усюдах, справжніми християнами вважали тільки себе,