Диво - Павло Архипович Загребельний
Запалало світло, але без сонця й місяця. Дві птиці з людськими обличчями з’явилися перед Александром і сказали йому вертатися, бо то вже була земля божа.
З тих темних див вимальовувалося Сивоокові те, що пережив насправді: велетенські тури, дику силу яких ще нікому не вдалося приручити, замерзлий Дунай, чорний від мільйонів пацюччя, яке перемандровує з одної землі до іншої, табуни вовків, що обсідають купецькі валки або, знахабнілі до краю, никають навіть коло велелюдних торговищ, темні хмаровиння ненажерливих пруг і незримість безжального голоду, страшні громовиці, безмежні повені.
Але в книгах ніколи не писалося про те, що було насправді. Він знав журавлів і лебедів, знав ластівку, яка приносила на своїх гострих крилах весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповіді Гієрона про птицю Фенікс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п’ятсот літ, а потім заглиблюється в древа ліванські, наповнює крила свої ароматом, летить у город Іліополь, возлетить на приготовлене для неї ієреями города требище і, спалахнувши, згоряє. Вранці чиститель требища обряще в попелі черв’яка, який на третій день возлетить птицею в прообразі Спаса. Фенікс має крила кольору сапфіра, смарагда й інших коштовних каменів і вінець на голові.
А ще був таємничий єдинорог, був солодкозвучний птах – Сирін, схожий на тих сирен, що чарували супутників Одіссея, були дракони вогнедишачі і василіски – гади з людськими головами, а то грифони – видом лев з крилами й головою орла, грифони колись стерегли золото Азії; скіфське плем’я арімаспів вступило з грифами в боротьбу за золото й коштовні камені, то були безстрашні варвари – може, саме тому ромеї давали одяг з зображенням грифів начальникам варварських дружин.
З досвітку до темнощів вергали вони, тесали камінь, варили різнобарвну смальту, гнулися на риштованнях до окостеніння в шиї і в хребті, викладаючи мозаїки або виписуючи фрески; чим далі, тим більше кожен з них умів, переймав од Агапіта вищі й вищі таємниці украшательства священних будівель, але водночас дедалі відчутнішим ставало їхнє приниження як людей, вони мовби самознищувалися в своєму мистецтві, з кожною новою барвою, яку клали на стіни, з кожним візерунком, з кожним новим вигином абсиди, вигаданим кимось із них, ніби відлітала від нього частка його життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних імператорів і серед чудес, ворожих людині. Як було сказано в пророка: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?»
І самий Константинополь наповнений був чудесами, перед якими буденне життя людське вважалося нічим. У монастирі Спаса зберігалася чаша з білого каменю, в якій буцімто Ісус перетворив воду на вино. Щовівторка носили по городу ікону Богородиці, написану ніби самим євангелістом Лукою. Можна було побачити сокиру, якою Ной збудував свій ковчег. В монастирі Продром лежало волосся Богородиці. А ще стояла там Софія – нерукотворний храм, найбільший і найпрекрасніший у світі, творіння, може, й не людських рук, а божественних, бо імператор Юстініан, при якому споруджено святиню, похований у саркофагові з зеленого мармуру ієропільського, за життя визнаний був не тільки імператором і першосвящеником, а й самим богом, а його жона Феодора, куртизанка з цирку, донька приборкувача звірів, вирізала сто тисяч павликіан, які шанували Добро, але не визнавали бога.
– Хай пам’ятає кожен з вас, мохнатомордих і обдертих, – гримів до них Агапіт, – хай затямить назавжди, що все видиме і все, чим живете, – то лиш бліде відбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вміння повинно стати лиш засобом для нагадування про божий світ, про божественну драму господа нашого Ісуса Христа і замешкуючих небо несмертельних святителів.
Харчувалися вони хлібом, оливою, ще давав їм Агапіт червоне виноградне вино, яке поступово вбиває мужську плоть. Але в кожному з них зібралося стільки дикої сили, що не діяло ні червоне вино, ні тяжка праця; часто вибухало це в них непогамовною люттю, вони зчіпалися між собою, і то добре, коли все кінчалося самою сваркою й не доходило до справжньої биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою злість, свою неволю, свої нещастя. Потім мирилися, знов ставали поряд на високих риштованнях, дерли голови догори, задихалися від спеки або ж коцюбли від холоду, коли у високий монастир упливали взимку хмари й оповивали їх своїми пасмами.
Агапіт ніколи не квапив їх. Сам повільний і маєстатичний у жестах, мов постаті святих, яких учив зображувати, любив це й у своїх підлеглих. Міщило досконало завчив усі вимоги Агапітові, смакував уповільненістю в роботі, мовби тим самим міг продовжити своє життя. А Сивоок накидався на роботу зшаленіло, йому щоразу хотілося викласти все, що вміє, на що здатен, з його запалу сміялися всі; Міщило докірливо хитав головою, а потім перший же доповідав Агапіту, як недостойно вівся його товариш і як постраждала від цього справа, бо через його нестримність порушено канон про зображення верхніх жіночих шат, у яких не повинно бути жодної складки, бо складки утворюються тільки поясами, які, це відомо всім, притаманні одягові нижньому, лише перепоясані патриціанки мають їх у парадному строї, але носять через плече, а не на талії, щоб не вводити глядачів у спокусу сатанинську.
На диво занудливий був цей Міщило, і Сивоок ніяк не міг збагнути, чому наслано на нього такого єдиноземця, якою силою. Зате Агапіт кохався в Міщилові.
– Ге, – муркотів до Сивоока, який зовсім не почувався винним і недбало сидів перед своїм зверхником, слухав і не слухав того, – в нашім ділі потрібні отакі собі неквапливі, розважливі люди, які б могли подумати собі поволі і провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти зробив оту мозаїку? Поспішав, рвався, а куди й чого? Однаково б нічого не втяв, аби задовго до тебе не визріло це в моїй голові й душі, а ще перед тим – у душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на світі. Думали вони про цю мусію, виношували по камінчику кожну барву, кожен вигин. А твоє діло – зробити. Нести традицію. В цьому – тривалість і вічність держави і її люду.
