Диво - Павло Архипович Загребельний

І етруски були дикі, а римляни їх просвітили, укравши в них і жон, і мистецтво, і городи.

Чи то не велика брехня історії? Може, під тиском примітивних головорізів згинули безцінні скарби людського духу, а нащадкам лишилася тільки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так ніхто й не знає.

Хто були ті люди, що пиляли над Нілом твердий камінь Мокатама, тягали його через ріку і складали в рукотворні гори-піраміди? Може, то їхній відчай, і їхнє горе, і їхня пам’ять на землі – оті піраміди? Може, то знак наступним поколінням, які повинні відчитати все, сховане в строгих лініях поставлених на краю пустині мовчазних кам’яних гробниць?

Ніхто не знає. Так через тисячу років говоритимуть і про його землю. Зберуть цілі сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячі своїх книг, так наче від кількості книг залежить кількість правд. Правд завжди буде мало і для їхнього затямлення й висвітлення треба дуже мало книг і писань. Може, десь нині останній на його землі мудрець, такий як дід Родим, збирає дбайливо скарб берестяних грамот і збитків, списаних старовинним письмом русів, де перша літера була П – поле, правда, путь, а може, перша літера була Ж – життя, жито – і мала кшталт предивного еліпса, як зернина, як сонце, як місяць, як дитяче личко або жіноче око? Але все буде понищено й попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость з його небаченим храмом, з провіщалкою Звениславою, з Ягодою, людьми, які не покорилися. І тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що додалося? Сонце так само сходить і заходить, і трава росте, і листя шелестить, і звір спішить до водопою, і мати годує дитя…

Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами, нав’язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорі невідомо навіщо, люди задихатимуться від тих предметів, самі перетворяться на предмети бездушні й скам’янілі, як ті жінки Содома і Гоморри – на соляні стовпи. Речі знищать колись людину. Поки їх мало – людина їх любить, прикрашає, вони слугують людині й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потім їх стає надмірно багато. Робити речі не стає часу. Прикрашати – й поготів. Мистецтво зникає. Воно відходить на узбіччя, в глибини минулого, а з ним відходить і час, і людина лишається самотня на березі океану вічності, і гори непотрібних, безглуздих речей громадяться навколо неї.

Такою видавалася Сивоокові Візантія після чарівної простоти лісових озер і зелених піль з соковитим житом і співом птаха в небесних безвістях над рідною землею.

Волю могло дати саме тільки мистецтво, але й тут заковували його в залізні регули обмежень.

– Головне, – казав йому Агапіт, – це загнуздати в догмати віри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барві бога. Уникай у мистецтві всього, що в житті не є прекрасне, бо тоді природу можеш представити зогидженою, а ти повинен прославляти досконалість божого творіння. Лайка ж не може бути досконалістю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людині землю і небо, дерева і квіти, води і трави, чотири пори року – і кожна прекрасна, дано різну погоду – і кожна прекрасна.

– Ага, – відповідав йому Сивоок, – а коли на холодну погоду я роздягнений?

– Про тебе не йдеться. Не тобі слугує високе вміння, а богам. Бо й що ти є? Нікчемність! Пам’ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава – богові.

Питати Агапіта, чому він забирав собі не лише славу, а ще й гроші за їхню роботу, не хотілося. Той знайде відповідь. Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цілий день перед гарно переписаною і оздобленою Біблією, примусить читати апостольські послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи ні, чи Єва мала пуп і чи міг заговорити змій-спокусник, і що слово «олива» повторюється в Святому письмі двісті разів, – від цього ще не станеш добрим художником. І справ земних не полагодиш читанням цієї великої, гарно складеної та водночас і неймовірно заплутаної священної книги. На небі – висхлі, благосні святі великомученики, а на землі – клубовиська дияволів, відьомський шабаш зрад, отруєнь, убивств, підлоти. Як це все сполучити? І чи можна це поєднати?

– О темний антропосе, – казав Агапіт, – пам’ятай, що двісті літ тому Нікейський собор постановив: мистецтво належить художникові, але композиція – святим отцям. А що є композиція? Композиція – це метод, завдяки якому елементи предметів і елементи простору складаються в творимому в одне ціле. Виразність передається через постаті, постаті розкладаються на члени, члени – на поверхні, що сполучаються, мов грані діаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботі важить тільки проведення пензлем по дошці або стіні. Воно може бути погане або гарне.

Це Сивоок затямив ще з дня своєї появи у Агапіта. Коли подавав камінь на спорудженні монастиря. Коли стругав дошки для ікон. Коли різав кітних овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в своїй утробі. Бо коли ще тільки зародок, то шкіра його занадто ніжна, щоб з неї вийшов пергамен.

Переношене ягня дає пергамен занадто цупкий, і книга з нього не годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як відомо, книг не купує, бо неспроможен. А писання ікон? Це не те, що башлувати ненароджених ягнят для пергамену. Вистругати дошку з негниючого кипарисового дерева або з світлої, такої милої серцю Сивоока липи – то був тільки початок. Далі та дошка обходила кількох умільців, кожен з яких досконало володів своєю частиною роботи, і Сивоок з часом теж пройшов усі ті роботи, повторюючи шлях виструганих ним у свій час дощок.

Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася білилом, а вже на залевкашену поверхню наносився малюнок майбутньої ікони. Так робилося й з фресками, тільки контури майбутньої фрески прокреслювалися чим-небудь гострим по свіжій штукатурці (Сивоок згодом писав без прорисі, одних дивуючи, а других дратуючи