Диво - Павло Архипович Загребельний
Одного разу він хотів намалювати апостола Павла без меча. Вже докінчував фреску на свій смак, бо ніяк не міг прийняти безглуздого звичаю давати Павлові до рук зброю. Воїн-язичник Савл із Тарса, навернутий у християнство, прибрав ім’я Павла і став апостолом-провідником єдності християнства і важливості милосердя. Канон вимагав зображувати Павла неодмінно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке Сивоокові діло до всіх цих дурних канонів, але йому набридло слухняне повторення, він завжди пробував щось змінити, цього разу вирішив обійтися без меча.
Але саме нагодилися Агапіт і сінкелл у ліловій хламиді, з коштовною панагією на грудях і високим посохом чорного дерева з срібним чеканним наголів’ям.
– Чому святий Павло без меча? – закричав сінкелл, і шия йому під дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров’ю.
– А тому, що я так захотів, – відповів з своїх риштовань Сивоок і вдивлявся в зледащеного сінкелла з такою ненавистю, що той аж відступив трохи.
– Це рус, – примирливо сказав Агапіт, – він трохи дикий, однак…
– Мовчати! – звелів йому сінкелл і тепер уже сміливіше ступнув знову до риштовань, на яких височів грізний Сивоок. – А ти! Що ти? Смердючий рус! Поганин! Земля твоя – страмота суцільна! Як смієш?
Сивоок відповів сінкеллу словами одного з семи мудреців Еллади, скіфа Анахарсіса:
– Якщо моя батьківщина страмота для мене, то ти, у всякому випадку, страмота для своєї землі!
Останні слова Сивоок уже викричав щосили і зшаліло полетів униз із риштовань просто на голову сінкеллу і був би, може, й убив того пещеного патріаршого прислужника, якби Агапіт, добре знаючи Сивоокову вдачу, не відтягнув вчасно чиновника і з поклонами й перепросинами не вивів з храму.
Потім він повернувся й реготав разом з усіма з вихватки Сивоокової, ляпав Сивоока по плечу, зазирав йому в очі, а той відвертався, сопів розлючено й ненависно, ненавидів усе на світі, зневажав і ненавидів Агапіта за його підлабузницьку натуру, за властивість легко визнавати свою нижчість перед кожним, хто бодай натяком давав знати про свою вельможність або й просто силу. Гидко було дивитися, як гнеться дебела шия і як зготовляється до плазу могутня статура, міцна, мов мур. Давно б утік собі Сивоок у широкі світи від цього чоловіка, але мав той і свої чари, які вабили до нього. Мав слово, яке об’єднувало всіх, в хвилини душевної розчуленості не називав їх антропосами, а ласкаво казав: «Друзі мої». А ще вмів покорити їх своєю обдарованістю. Коли сипав у клекотючу масу розтопленого скла якийсь там порошок з широкого свого рукава і виходила потім смальта неземної барви! А чи коли одним порухом своєї дебелої десниці виводив таку заокруглено-досконалу лінію, що не відшукаєш її й у тілі найбільшої красуні.
Але не міг збагнути Сивоок, як можна горіти талановитістю в очах і на обличчі й водночас бути лицеміром, готовим підкорятися незаперечно всім догмам, всім повелінням, всім змінам віри, аби лиш йому дали змогу жити, а отже – творити. Бо, мовляв, хитрощі – теж сила віща. А що він витворить із душею пристосуванця, блазня можновладних, скомороха для чужих настроїв? Ще не міг простити Сивоок Агапітові його жорстокого самолюбства. Може, художник і повинен бути самолюбом, щоб утвердитися в своєму таланті, але утверджуватися за рахунок інших, топтати інших – аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна сполучати в собі легендарну просто ледачість і вогонь обдаровання, барложитися цілими днями в постелі, мати сонну мармизу, засняділі очі і зберігати в глибинах душі такий вогонь натхнення, якого не знайдеш ні в кого? Чудасія!
Агапіт нагадував ситу й самовдоволену Візантію, де благодать божа зійшла з небес і блукає поміж людьми, і вже хто її впіймає, то триматиме міцно, попри всі спроби відібрати для інших. На Агапіта благодать упала в його здібностях, і він цупко тримався за дане йому вищою силою так само, як трималася ромейська держава за всі свої привілеї й права, встановлені нею самою.
Заняття художніми ремеслами регульовано надзвичайно суворо. У «Книзі єпарха»[46] тільки майстрам золотих справ, скажімо, присвячувалося дванадцять параграфів. Не міг ти стати мозаїчистом чи золотковцем тільки тому, що володів умінням: це ще слід було довести. Тільки член золотницького єснафа[47] допускався до ремесла, а щоб вступити до єснафа, вимагалася запорука п’яти відомих єснафліїв. Умілець міг працювати тільки в ергастерії, ні в якому разі – вдома. Вживати мав тільки благородні метали, на яких стояло службове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували і карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного металу з сторонніми домішками, то йому відтинано руку. Окрім предметів для власного споживання, художник мав право купувати тільки необхідне йому для роботи, але не для перепродажу. Окрім того, не мав права набувати матеріалів для роботи від жінок, а також, під загрозою негайної конфіскації всього майна, будь-чого з церковної власності.
Закони були жорстокі й несхитні, як і церковні канони, що повелівали малювати одних святих у хітонах, інших – у стихарях, третіх – у скарамангіях і лорах, і для кожного була своя барва, і своя постава, і все це було наперед задане, навіки закостеніле, хизувалося своєю незмінністю, своєю несхожістю на те, що було, і, може, на те, що десь буде, хоч ромейське мистецтво й не допускало можливості, щоб десь щось з’явилося, окрім нього, бо ж вони – вершина всього сущого, вони просвітили всіх варварів: усі були дикі, а ромеї принесли їм Христа, і його вчення, і його храми, і його закони.
Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. І ті племена Малої Азії, що будували кораблі, визначили хід небесних світил, відкрили заблуканиці, були дикі, а прийшли ассірійці, і їх просвітили.
І ті, хто
