Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зi своїм вiйськом, то вони розскочились, татарське вiйсько розкололось, мов бервено вiд сокири.

Оба вiйська злучились; Чепiль пiд'їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.

- Господь принiс тебе, сину, в саму пору… Нам приходив вже кiнець.

- А де Жмайло? Чи не полiг?

- Вiн живий, та дуже знеможений, аж омлiв.

Жмайло лежав на возi без пам'ятi. Почувши, що наспiла помiч, вiн зомлiв. Вiн начеб останнiй набiй своєї енергiї вистрiлив i повалився з нiг. Кiлька разiв очуняв, почувши радiснi крики та галас, дививсь на свiт, мов крiзь очадiле скло, та знову заплющував очi. Не мiг нi рукою, нi ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима i вiдкрив очi. Зразу не мiг його пiзнати. Вiн стiльки мав сили, що усмiхнувся до нього, його маленькi засохлi губи щось шелевiли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очi i попав у замороку.

- Чи вiн ранений?

- Нi, - каже Чепiль, - кiлька разiв дряпнула його стрiла, та це, певно, не вiд цього. Вiн лише обезсилений. Вiдпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Менi вже було три чвертi до смертi… Пропасниця мене зломила зовсiм…

- Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав…

- Тож-бо i є, що сим колодязем вiн нас урятував.

- Зараз вертаємо, - каже Сагайдачний. - А як доберемось до зеленої пашi, тодi хоч тиждень вiдпочиваймо.

- Але попам'ятають нас поганцi довго, - говорив Чепiль. - Штука була, та й годi…

Конi, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспiшали, добуваючи останнiх сил.

Табiр минув Перекоп i став у доброму мiсцi. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело i качались по травi.

Службу в таборi перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.

Чепелiвцi спали мертвецьким сном.

Недужих поклали пiд шатрами. Жмайло спав два днi, не прокинувшись нi разу.

- Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, - говорив Сагайдачний, обнiмаючи його.

- Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на свiтi побачимось…

Вiдпочивши тут два днi, рушили далi. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета вiд човнiв. Вона оповiдала Сагайдачному, що тут за той час сталося.

Незадовго, як Сагайдачний пiшов на Перекоп, з'явився на Днiпрi турецький флот. При переправi стояло лиш кiлька суден, решту скрили в комишах i самi сховалися. Звiдси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.

Помiтивши козацькi судна, вони стали стрiляти з гармат, начеб до якої фортецi. Потiм, коли їм нiхто не вiдповiдав, вони пiдплили обережно, позабирали судна, попричiпляли до своїх i вiдплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок вiдлучився i пiшов у комиш, де його козаки пiймали на аркан, заткали рота, поки турки не вiдплили, i тодi давай брати на допити, поки усього не виговорив. Вiд нього довiдались, що Алi-паша на приказ султана пустився Сiч зруйнувати i всi байдаки понищити…

- Турки про Кафу, вiдай, ще нiчого не знають. Коли б не те, то Алi-паша був би непремiнно поплив на Сiч i справдi наробив нам бешкету, коли б знав, що уся козацька сила iз Сiчi вийшла…

- А й се не перешкодить, - каже Iскра, - пану пашi чванитись в Царгородi на всю губу, що Сiч зруйнував дотла.

- Ми таки того турка держимо у себе, - говорили козаки.

- Давай його зараз сюди, - каже Iскра, - я з ним розмовлюся.

Привели турка з пов'язаними руками.

- Розв'яжiть його, - каже Сагайдачний, - вiн нам не страшний.

Турок аж повеселiшав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшинi:

- Салем алейкум!

- Алейкум салем, - каже Iскра по-турецькому, - сiдай мiж нами, а коли ти голодний, то дамо їсти.

Принесли йому сухаря i печеної риби. Турок заїдав, що аж за вухами трiщало.

- Зле ви його годували, - каже Iскра, - мiг околiти, заки ми вiд нього розвiдаємо. - Тепер розпочав Iскра з ним розмову.

Турок розповiв, що падишах на козакiв страх лютий за Варну i Очакiв. Вiн приказав був великого вiзира повiсити, та з бiдою султанша з дочками його випросили, потiм приказав султан Алi-пашi поплисти з вiйськом пiд Сiч i зруйнувати її дотла, козакiв вибити, а решту привести в кайданах, - усiх ждали великi муки.

- Чому ж не пiшов?

- Либонь, що боявся вас…

- То ви хiба нiчого не знаєте, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через Крим i Кафу зруйнували дотла.

- Ми сього не знали ще, - говорив турок, дивлячись недовiрливо на Iскру.

- От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер була, Сiч зруйнувати. Там тепер було мало козакiв, бо вся наша сила пiшла на Крим…

- Шкода велика, що у нас сього не знали, - каже добродушно турок.

- Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгородi про це знають, бо ми i Синоп по дорозi спалили…

- Аллах - великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий…

- То лишись з нами. Поїдеш на Сiч, вихрестишся i будеш козаком…

- Я вас боюсь…

- Не бiйсь. Ми лiпшi люде, як ви. Коли б турки так козака пiймали, як ми тебе, то що би з ним зробили?

- Замучили б його.

- От бачиш. А ми тобi даємо волю: хочеш, то вертай до своїх, а хочеш, то зроби се, що я лиш тобi сказав…

- Ви лицарi.

- А коли i ти лицар, так приставай до нас. У нас є турки, i татари, i що хочеш, тiльки усi мусять бути православнi i мусять в Христа повiрити…

- Я не знаю вашої мови…

- Навчишся. Я сам тебе буду вчити.

- А хiба ти турок?

- Я нi, але я довго мiж турками побував… Отож надумайся, вiдпочинь, нiхто тобi нiчого не зробить…

Iскра переповiв усе Сагайдачному.

- Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба часом i турка. А такий вихрест iнколи кращим буває християнином, як такий, що дитиною охрещений…

- Бачиш, який твiй паша ледачий. Вiн, певно, вiд султана нагороду дiстане, як привезе кiлька козачих човнiв i нагородить падишаховi сiм мiхiв полови: скiльки-то вiн козакiв винищив. Скаже, що вибив усiх, бо нi одного до Царгорода не привезе.

- Петре, брате мiй, товаришу, лицарю славний, чого ти доконав,