Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.
- То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини. - Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Сiч вiстку послати…
На таке каже Струк:
- Сього не треба. Як на Сiчi вже є Сагайдачний, то вiн, певно, поспiшить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо…
- Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло. - Я поїду сам на роз'їзд.
- Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'їзди пошлемо на всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо…
Старшина стала подавати рiзних запорожцiв, якi своєю проворнiстю вiдзначались.
- Поїде Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепiль каже їм:
- Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда на роз'їзди… Розвiдайте, куди татари дiлись? У бiй не вдавайтесь, а, помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.
- Воно би можна i зараз так зробити, якби ми могли з собою i наш славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, їдемо, братчики…
Зараз розiйшлись вибирати собi людей i коней.
Роз'їзди виїхали з табору i незадовго пропали в степу.
Надвечiр всi вернулися, крiм Степана Бульби; вiн поїхав прямо на пiвнiч.
- Тi, певно, пропали, - каже Чепiль. - Там, певно, була найбiльша сила. - Ну нiчого… треба у той бiк послати за слiдом другий роз'їзд… той мусить бути обережнiший…
Як лиш на свiт заноситись стало, виїхав на пiвнiч другий роз'їзд. Другi роз'їзди, якi повернулися вчора, нiде татар не стрiнули. Нинiшнiй роз'їзд недалеко заїхав, як помiтив вiд пiвночi великi клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землi i сунулась з пiвночi на пiвдень. З пiвночi пiдганяв її сильний вiтер.
- Степ запалили, втiкаймо! - крикнули в один голос всi козаки i завернули конi.
Вони поприлягали головами до шиї коней i пiдганяли їх. Конi зрозумiли теж небезпеку i гнали так, що пiд животами майже землi не доторкали.
В таборi помiтили їх теж i зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з пiвночi.
Жмайло став на возi з сiном i кричав:
- Хто живий, виступайте окопувати табiр, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попiд вози, щоб можна погасити пожар.
Довкруги табору зароїлося вiд людей. Кожний поспiшав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келеп, заступ… Робота йшла дуже запопадливо.
Жмайло приказав перенести порох усередину табору i прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу i зливати водою. Всi жiнки в таборi тягли воду з колодязя i помагали козакам.
Хмара диму щораз наближалася. Конi i скот стали непокоїтися. Воли ревли, конi квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
В таборi настала велика жара, а вiдтак дим залiг увесь табiр i виїдав людям очi. Та робота не вгавала, хоч люде душились вiд диму. Вiтер перекидав полум'я на переднi вози. Огонь тушили водою.
На щастя, подув сильнiший вiтер i погнав огнем далi. Над табором наче огняна буря перелетiла. Цiла околиця горiла. Жара була страшна, хоч диму вже не було. Згодом, завдяки тому вiтровi, став воздух холоднiти. Усi свобiднiше вiдiтхнули. В таборi не було нiякої шкоди.
Та ось за цим вiтром надпливли з пiвночi справдешнi хмари на небi. Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива. Дощ падав, начеб небеснi застави повiдсувались.
Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився i просвiжився. Усi вiддихали повною груддю.
- Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.
- А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не полiг, то згине мiж татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все…
- Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий, як лисиця, i татарську мову знає, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i сам… Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя…
- Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй…
- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далi робити?
- Поки що лишаємось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.
- Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.
- То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати… Вiдтак рушаймо далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.
А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усiх бокiв.
Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули їх гарматою i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою хмарою диму.
Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати…
Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати ями, прикрив їх суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.
Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений
