Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцiмто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспiє помiч, то наш табiр таки не устоїться, i помiч прийде вже по всьому.

- Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь дав нам через се осяче гнiздо перебратися, то i далi нам пособить, i все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для табору дорогу промоститься. Нам не треба було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти табором далi…

- Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, - говорив другий.

- Не говори так i не зобижай нашої старшини, старий Чепiль - добрий ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.

Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але недалеко i скрилися за купами трупiв своїх товаришiв i коней. Козаки стрiляли на них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.

Половина козацького вiйська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собi рани, бо пiд час бою не було на те часу. Другi пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили пiд сам табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з рушниць, а iнколи треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.

Жмайло, пов'язавши свої рани, прилiг пiд возом та на хвилю задрiмав. Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.

Як лиш на свiт стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Вiн знав, що козаки помученi, знеможенi боєм i, певно, не устоять.

Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в головi гудiло, мов по сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.

- Я вже незадовго не буду мiг рушитись, - говорив Жмайло до сотника Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались i приходила нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу живим у татарськi лабети попасти.

- Я кажу, що не пропадемо, - говорив сотник. - Татари незадовго виснажаться i уступлять. Це їх остання спроба.

- Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три днi. Ми за той час так знеможемось, що нiхто шаблi в руцi не вдержить…

В тiй хвилi настав при однiй стiнi табору великий крик. Жмайло забув за свою утому i побiг туди. Тут наступала бiльша сила татар i вже на вози повилазили.

Тодi Жмайло вискочив i собi на вiз, перескакував з одного на другий i рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злiтає. Його утома зовсiм кудись подiлась, здавалося, що його м'язи перемiнились у гнучку крицю, що нiчим її переломити.

За його примiром пiшли на перегони козаки i за короткий час вiдбили татар та стали за утiкаючими стрiляти з рушниць. Тепер вiдступили татари i на других мiсцях.

Можна було трохи вiдпочити. Чепiль приказав розвести огнi i варити обiд: конятину з покалiчених коней з кашею. В таборi загорiлись огнi пiд казанами. Могильники копали ями i хоронили полеглих товаришiв.

Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табiр до ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було багато поранених коней та людей, кiлька жiнок збожеволiло з переляку i треба їх було в'язати поясами та держати у землянках, а то лiтали без упину по табору, кричали, йойкали або спiвали. Багато козакiв лежало пiд возами, були дуже утомленi.

- Я вже i число забув, як ми довго змагаємось, - говорив Жмайло до Чепеля.

- Вже три днi, мiй сину, - каже старий. - Може, вже дадуть собi спокiй. Глянь поза табiр, якi купи ми того татарського стерва набили. Звiдкiля їх тiльки набирається?

Справдi, поза табором лежали купи татар i коней.

Татари справдi вiдпочивали два днi, стягаючи щораз бiльшi сили. Це не ворожило добра. Козаки мусили за той час i собi вiдпочити, щоб набрати сили для нового бою, що їх неминуче ждав.

Новi татарськi сили пiдходили вночi i ховалися поза трупами, якi стали на сонячнiм жару розкладатися. До табору заносило великим труп'ячим смородом, що годi було дихати.

- Коли не вигинемо вiд татарських стрiл та набiгiв, то погинемо вiд сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка пошесть, - говорив Чепiль до старшини.

- Нам треба буде рушитись звiдсiля бодай на кiлька гонiв, - каже Жмайло. - Начерпаємо у всi човни води, колодязь розберемо i на новому мiсцi новий викопаємо та тими самими дошками обцимбруємо.

Усi на це згодилися. Поклали човни на вози i стали черпати воду. Жмайло став ладити табiр до походу.

Вже запрягали коней до возiв. Татари помiркували це i стали знову наступати.

I знову настало тяжке змагання на життя i смерть. Татар наспiло стiльки, що першої днини. Козаки за два днi трохи вiдпочили, та все ж їх тепер було менше.

- Тепер хiба нас яке чудо спасе, - говорив Чепiль до Жмайла. - Хан поприсяг нам смерть, якої нам не минути.

- А менi тепер якраз здається, що помiч для нас вже близька. Моє серце таке почуває.

Жмайло кинувся у бiй, де найбiльше того було треба, не зважаючи, що татарськi стрiли iз заднiх татарських лав падали хмарою.

Бульба з товаришами добились щасливо до Днiпра. Поживились свiжою печеною рибою, переплили Днiпро i пустились далi. Кожна хвилина часу була дорога.

I тут стрiнули першу козацьку стежу.

- Далебi, що се нашi, - скрикнув Хрущ i почвалував наперед, вимахуючи шапкою.

- Певно що нашi, коли вже i Хрущ схвилювався, - говорив Бульба i почвалував за ним. - Здається, що сам Сагайдачний поспiшає. Дивiться, голуб'ята, скiльки вiйська їде.

- Слава Сагайдачному, - гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.

- Братики! - гукав Хрущ, пiд'їхавши до самої стежi. - Бог вас наслав, а то нашим вже кiнець приходить…

- Хто ти? - питали вiд стежi. - Хiба