Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Ми вiд Чепеля, з тяжкою бiдою перебились через татар, та добре, що ми вас стрiнули. Скiльки вас?

- Нас тут п'ять сотень кiнноти, а човнами Днiпром пливе Сагайдачний з двома тисячами.

Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зрадiли:

- Як Сагайдачний тут, то ми побiдили. Кудою вiн вернув?

- Вiн надплив вiд Києва i як побачив, що Чепеля ще нема, зiбрав зараз вiйсько, яке лише було пiд рукою, i ми йдемо Чепеля рятувати.

Над'їхали i другi сотнi, i пiшли зараз до переправи, де мали з Сагайдачним зiйтись. Та вiн вже тут на них ждав. Вiйсько повиходило на берег, повитягали вози та повпрягали коней.

Сагайдачний радий був, що дiстав вiстку вiд Чепеля, та про все подрiбно розпитував у Бульби. Якраз минуло шiсть днiв, як Бульба вийшов з табору. За той час могло багато дечого перемiнитися… Тим трохи Сагайдачний турбувався та випитував про стан вiйська, мунiцiї i харчiв.

Бульба розповiв, що мунiцiї вистане ще на тиждень, значиться, що якраз тепер буде з нею кiнець. Харчiв буде на довше, а коли не стане палива, то матимуть зайвi вози i судна.

- Вже то старий Чепiль порадить собi, там розумнi люде, котрi щось вигадають в потребi…

Татари не прочували з тiєї сторони козацького набiгу. I здавалося, що вся козацька сила пiшла у Крим i там тепер її замкнули у таборi.

Сагайдачний приказав поховати байдаки в комишах i лишив тут одну сотню козакiв пильнувати. Сам рушив прямо на Перекопську шийку.

Перейшли непомiтно попри спалений Перекоп вночi. Доперва, як наскочили на татарське вiйсько iззаду, як гримнули на них з усiх гармат, татари змiркували, що прийшла iз Сiчi пiдмога.

Зараз по тiм Сагайдачний на чолi своїх кiнних сотень вдарив, мов шулiка на курчата, на збентежених татар.

З того боку не було жодної оборони. Хан, дiзнавшись про те, рвав собi волосся з бороди з досади, а татарина, що його про це звiстив, вбив власною рукою.

Хан з своїми прибiчними ледве втiк; ще трохи, а був би попався козакам у руки. Козаки гонили за ним далеко, але опiсля завернулися, бо Сагайдачний не любив того, щоб його сили розбiгалися.

- Зле, отамане, - каже ватажок тiєї чети, що за ханом гнались, чухаючи в потилицю.

- Що сталось? - питає Сагайдачний.

- Хан втiк нам з-перед носа, не вспiли пiймати.

- Хай його чорт злизне, не турбуйсь, пiймаємо другим разом. Ми не того сюди прийшли; а що у там-тiм боцi з татарами?

- Втiкають, мов вiвцi.

- Зараз прикличте менi котрогось iз тих козакiв, що вiд Чепеля прийшли.

Прикликали зараз Хруща, бо вiн був найближче. Вiн ще не скинув з себе татарської одежi.

- Йдемо далi, а ти показуй дорогу. А де Бульба?

- Замiшавсь у гурт… Та ми потрапимо i без нього, я проведу.

У таборi робилося щораз гарячiше. Послiднiй наступ тривав два днi, бо i нiччю не було хвилинки спокою. Козакам вже не ставало сили оборонятися. Багато людей не могло рухатися. Чепiль запорядив зменшення табору, бо такого великого простору не було ким обсадити. Козаки постягали вози ближче середини, а багато возiв покидали татарам на поталу. Через два днi не їв нiхто теплої страви. Живились в'яленою рибою i сухарями, котрих ставало щораз менше. Пороху осталось ще лиш кiлька бочiлок. Старий Чепiль так охляв, що не мiг на ногах стояти. До того його чепилась пропасниця, i козаки поклали його пiд судно, яке поставили з одного боку на стовпцях. Вiн стогнав важко, а пропасниця ним аж вгору пiдкидала. Начальство перебрав на себе Жмайло. Та йому теж недалеко було на той свiт. Пiддержував лише силою залiзної волi. Вiн тямив, що тепер рiшається доля цiлого козацтва, слава його побратима Петра, котрий був за цей похiд вiдповiдальний перед сiчовим товариством. Вiн добував з себе послiднiх сил. Усюди можна було його бачити, де була найбiльша небезпека. Не щадив себе, i тим пiдбадьорював своїх товаришiв. Вiд безнастанного накликування вiн так охрип, що голос його лунав, як голос пiвня, якому пiдрiзано шийку. Всi були обезсиленi, виснаженi, очадiлi вiд диму, обiдранi, мов гиря. Вони вiдбивалися останками сили, яку пiддержувала карнiсть, що завiв Сагайдачний.

Усi знали, що приходить їм остання година, що приходиться усiм пропасти, бо вiд роззвiрених татар не ждати їм пощади. Але вони продадуть дорого своє життя. Умовились мiж собою, щоб, коли вже не буде iншого виходу, повбивати себе взаємно, а не датись ворогам у руки.

- Ще трохи, товаришi, ще трохи, ще одну днину, а нам певно наспiє помiч, держiмося твердо, - говорив Жмайло.

Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свiжими силами розпочали наступ, почувся з пiвночi гук гармат. Це начеб електричною струєю прошибло серця усiх.

Деякi думали, що їм причудилось, бо утомленiй душi не одно привидиться або прочується. Iншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку нiде хмари видно.

- То Сагайдачний йде, - крикнув з усiєї сили Жмайло i впав обiмлiлий на землю. Козаки думали, що його татарська стрiла поцiлила. Зараз занесли його пiд судно та поклали побiч Чепеля.

Слово "Сагайдачний" перелетiло увесь табiр блискавкою.

- Пiдмога, братчики, пiдмога! Слава Сагайдачному!

Оклики оживили всiх; кожний набрав вiдразу сили, начеб цiлющої води напився.

I старий Чепiль ожив. Вiн вийшов з-пiд судна i простяг руки угору:

- Слава ж тобi, господи небесний, за ласку… Зараз рушаймо. Де Жмайло?

- Он там, пiд судном, мов неживий лежить.

- Iзнемiгся козак. Ну нiчого, очуняє.

На цей несподiваний iзгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибiгали кiннi посланцi i стали галайкати.

- Рушаємо табором, - гукав Чепiль, приклавши руки до рота.

В таборi заметушились усi, мов бджоли пiд рiйку. Недужi вилазили з землянок, їх клали на вози, туди посилали жiнок та дiтей. Лаштували вози i запрягали коней.

Заки рушили з мiсця, треба було спереду усунути трупiв. Вони смердiли вже, трупи розлазились в руках, що годi було руками до них прикладатися. Вiдсували їх списами, загачували келепами.

Коли таку масу трупiв рушили, такий настав сморiд, що не було чим дихати.

З тiєю роботою забарились довший час.

Тепер, стрiляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Переднi вози були без коней i козаки пхали їх руками перед себе. Табор врiзався в татарську масу. То вже не були тi розосенi колони, що дерлись у табiр. Татарське вiйсько перемiнилось в отару овець, яка не може впору вступитись з