Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Я ревную, так? — мовив він.— А чого б і ні? О так, я ревную до Ешлі Вілкса. Чого б і ні? Ой, та не силуйся щось говорити й пояснювати. Я знаю, фізично ти не зрадила мене. Ти саме це хотіла мені сказати? О, я знав це ввесь час. Усі ці роки. Звідки знав? Та просто я знаю Ешлі Вілкса й людей його породи. Я знаю його порядність і шляхетність. А цього, моя люба, аж ніяк не можна сказати про тебе... та й про мене, коли хочеш. Ми не маємо шляхетності, як не маємо й честі,— правда ж? Через це ми й квітнемо, як вічнозелений лавр.

— Пусти мене. Я не хочу стояти тут і слухати образи.

— Я не ображаю тебе. Я віддаю належне твоїй фізичній здержливості. Але тобі жодного разу не пощастило ошукати мене. Ти, Скарлет, гадаєш, ніби чоловіки такі вже дурні. А це якраз ніколи не оплачується, якщо недооцінюєш силу й розум супротивника. І я зовсім не дурень. Гадаєш, я не знаю, що, лежачи в моїх обіймах, ти уявляла, наче я Ешлі Вілкс?

Вона аж рота розтулила з подиву, вражено видивившись на нього.

— Приємна це штука. Хоч трохи й привиддям відгонить. Це все одно, що бути втрьох в ліжку, коли там місце лише двом.

Він легенько шарпнув її за плечі, гикнув і глузливо посміхнувся.

— О так, ти мене не зрадила, бо Ешлі не схотів тебе брати. Але, хай йому чорт, я б і не озлився на нього, якби він узяв тебе. Я ж бо знаю — тіло мало що важить, а надто жіноче тіло. Та я маю озлість на нього, що він запосів твоє серце й цю твою затяту, безоглядну й непоступливу душу, таку мені дорогу. Він, дурник, не потребує твоєї душі, а я не потребую твого тіла. Я можу майже задурняк будь-яку жінку купити. Але я потребую твоєї душі й твого серця, хоч вони ніколи не будуть моїми, так само як і душа Ешлі ніколи не буде твоєю. Отож тим мені й шкода тебе.

Навіть попри страх і розгубленість їй боляче допекла насмішкуватість в його голосі.

— Шкода... мене?

— Авжеж тебе, адже ти така дитина, Скарлет. Дитина, яка плаче, бо не може дістати Місяця. А що ця дитина робила б із Місяцем, якби дістала? І що ти могла б робити з Ешлі? Авжеж, мені шкода тебе... шкода, адже ти обіруч відштовхуєш від себе щастя і пориваєшся за тим, що ніколи щастя тобі не дасть. Шкода, що ти така дурненька й не можеш збагнути одного: щастя можливе лише тоді, коли сходяться споріднені натури. Якби мене не стало, якби міс Меллі не стало, і ти змогла б запопасти свого неоціненного благородного коханця, то гадаєш, ти була б щаслива з ним? Та де в біса, ні! Ти ж повік не змогла б його пізнати, не знала б, що він думає, не розуміла б його так само, як не розумієш ні музики, ні поезії, ні книжок, ні всього іншого, що не вимірюється на долари й центи. Тоді як ми з тобою, люба моя дружинонько, могли б зажити ідеально щасливим життям, якби ти хоч трохи цього схотіла, бо ми таки схожі, ми обоє негідники, Скарлет, і ні перед чим не зупинимось, коли забажаємо чогось. Ми могли б бути щасливі, бо я кохав тебе і розумів тебе, Скарлет, усю до щирця, як ніколи Ешлі не зможе тебе зрозуміти. І він, якби зрозумів тебе, то перейнявся б до тебе зневагою. Але ні, тобі конче треба все життя вганяти за тим, кого ти не годна зрозуміти. А я, моя люба, вганятиму за повіями. І все-таки, смію сказати: нам ще краще поведеться, ніж більшості подруж.

Він раптово відпустив її і, заточуючись, підійшов до карафки. Якусь хвильку Скарлет стояла непорушно, думки так швидко миготіли у неї в голові, що вона на жодній не могла зосередитись. Рет зізнався, що кохав її. Він серйозно це сказав? Чи тільки сп’яну? Чи це один з його бридких жартів? І Ешлі... Місяць... дитина, що плаче за Місяцем... Вона прожогом вискочила в темний хол і побігла, наче за нею гналися сто чортів. Ой, якби ж то швидше дістатись до своєї кімнати! Раптом нога підвернулась, і пантофля трохи зсунулася зі ступні. Коли вона нахилилася зовсім скинути пантофлю, ззаду безгучно, як індіанець, надбіг Рет. Його гарячий подих був у неї на обличчі, а руки, розчахнувши халат, брутально обхопили її голе тіло.

— Ти викурила мене з дому, а сама вганяла за ним. Але цю ніч, присяйбі, нас тільки двоє буде в моєму ліжку.

Він схопив її на руки й поніс сходами нагору. Голова Скарлет була притиснута до його грудей, і у вухах їй як молотом гупало його серце. Їй було боляче, і вона скрикнула, приглушено й злякано. Він брався вгору й вгору в цілковитій пітьмі, а вона німіла зі страху. Він був шаленим незнайомцем, і навкруги стояла чорна незнана темінь, темніша від смерті. І він був як смерть, коли ніс її так на руках, боляче стискаючи. Вона схлипнула здушено, і він раптом пристав на площадинці, рвучко обернув її голову до себе й уп’явся в губи таким диким захланним поцілунком, що вибив у неї з пам’яті геть усе, крім пітьми, яка затоплювала все навколо, та його уст на її устах. Він тремтів, наче на дужому вітрі, а уста його, посуваючись нижче, припали до її ніжної шкіри, якої вже не прикривав халат. Він бурмотів щось таке, чого вона не могла розібрати, його уста розбурхували почуття, яких вона досі не зазнавала. Вона була темрявою, і він темрявою, і нічого не існувало до цієї хвилини, крім темряви та його уст у неї на тілі. Вона спробувала сказати щось, але його поцілунок знов затулив їй рота. Раптом її прошило неймовірним дрожем, якого зроду вона не знала, і все разом порвало її — радість, страх, шал, збудження, хіть піддатися рукам, що так міцно стискують, устам, що цілують аж до болю, неминучості, що так швидко жене наосліп. Уперше в житті вона трапила на когось чи щось, дужче за неї, на когось