Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Добряча комедія була сьогодні ввечері, ге ж?
Вона нічого не відказала, тільки скорчила пальці ніг у пантофлях, сподіваючись, може, хоч цим здолати тремтіння.
— Приємна комедія, в якій не бракувало жодної дійової особи. Місцева громада зібралася каменувати блудливу жінку, зганьблений чоловік підтримує дружину, як і личить джентльменові, зганьблена дружина в ім’я християнського милосердя широко розкинула поли своєї бездоганної репутації, аби ними все прикрити. А коханець...
— Я тебе прошу...
— Не проси. Принаймні сьогодні. Це занадто кумедно. А коханець має вигляд останнього дурня — він волів би радше вмерти. А як ти, моя дорогенька, почувала себе, коли ненависна тобі жінка стояла поруч з тобою і прикривала твої гріхи? Сядь-но.
Вона знову сіла.
— Гадаю, ти не пройнялась до неї через це більшою любов’ю. Ось ти розмірковуєш, чи знає вона все про тебе й Ешлі... розмірковуєш, чому вона так повелася, якщо знає... чи вона так зробила тільки для того, щоб своє чесне ім’я врятувати. І тобі здається, що вона дурепа, коли так повелася, хоч тим самим вона врятувала твою шкуру. А проте...
— Я не хочу цього слухати...
— Але ти слухатимеш. А я скажу тобі це, щоб ти менше хвилювалася. Міс Меллі таки дурепа, тільки не в тому розумінні, як ти гадаєш. Безперечно, хтось їй розповів, однак вона не повірила. Якби вона побачила це на власні очі, то й то не повірила б. Вона занадто доброчесна, щоб повірити у безчестя тих, кого любить. Я не знаю, чи відбрехався перед нею Ешлі Вілкс... але тут зійшла б хоч яка недоладна вигадка, бо міс Меллі любить Ешлі й любить тебе. Я просто не можу збагнути, чому вона любить тебе, але так уже є. Тож нехай це буде ще одним хрестом, якого тобі суджено нести.
— Якби ти не був п’яний і не ображав мене так, я б усе тобі пояснила,— мовила Скарлет, до якої вернулося трохи самовладання.— Але зараз...
— Мене не цікавлять твої пояснення. Я знаю правду краще, ніж ти знаєш. Присягаюсь, якщо ти ще раз підведешся з цього крісла... Однак мене куди дужче, ніж сьогоднішня комедія, розважає той факт, що ти з вельми цнотливих міркувань позбавляла мене приємностей подружнього ложа, оскільки я такий многогрішний, а сама в душі пожадала Ешлі Вілкса. «В душі пожадала». Непоганий вислів, ге ж? А в цій книзі багатенько непоганих висловів, чи не так?
«В якій книзі? В якій книзі?» — в голові у Скарлет безладно й шамотливо снувалися думки, тим часом як очі сполохано оглядали кімнату, вихоплюючи то матовий полиск масивного срібла в тьмяному світлі, то разючу темінь по кутках.
— А мене було відштовхнуто, бо мій грубуватий запал надто вже ранив твою витонченість... бо ти не хотіла більше дітей. І як же прикро було мені це відчувати, Господи Боже! Як це мені було боляче! Отож я пішов собі й знайшов приємні втіхи деінде, і дав спокій тобі з твоєю витонченістю. А ти заходилася тим часом вганяти за довготерпеливим містером Вілксом. Хай йому чорт, але чого він мордується? Що в душі не може бути вірним своїй дружині, а тілом не може її зрадити? То чом би йому на щось не зважитись? Ти б не заперечувала мати від нього дітей, правда?.. і виставляти їх за моїх?
Вона з криком зірвалася на рівні ноги, але Рет у ту ж мить теж підвівся, засміявшись тим тихим смішком, від якого в неї кров холола. Він притис її до спинки крісла своїми дужими засмаглими руками й схилився над нею.
— Глянь, які у мене руки, моя люба,— сказав він, згинаючи долоні у неї перед очима.— Я любісінько роздер би ними тебе на шматки, і так і зробив би, якби це могло вибити Ешлі з твоєї голови. Але на тебе це не подіє. Отож я, мабуть, інакше доможуся, щоб уже назавжди викурити його з твоїх думок. Візьму твою голову руками, ось гак, стисну з обох боків і розлущу, мов горіх, і тоді вже ніяких думок про нього в тобі не залишиться.
Його долоні були у неї на голові, під її розпущеним волоссям, пестливі й дужі, вони повернули її лице вгору. Вона дивилася на цього незнайомця, п’яного незнайомця з протяглим голосом. Їй ніколи не бракувало чисто тваринної мужності, і зараз, перед обличчям небезпеки, вона відчула, як гаряча кров заклекотіла у неї в жилах, спина випросталась, очі примружилися.
— Ти п’яний дурень,— сказала вона.— Забери від мене руки.
На її подив, він так і зробив і, сівши на краєчок столу, налив собі ще.
— Я завжди захоплювався силою твого духу, моя люба. А найпаче тепер, коли тебе загнано в глухий кут.
Скарлет щільніше запнула на собі халат. Ох, якби ж то змога дістатися до своєї кімнати й крутнути ключа в тих грубих дверях і опинитись на самоті! Якось вона таки мусить дати цьому раду, допекти йому так, щоб він уліг їй, цей Рет, якого вона досі ще не знала. Скарлет без поспіху підвелась, хоч коліна під нею вгиналися, затягла халат на стегнах і відкинула волосся з обличчя.
— Ні в який кут мене не загнано,— ущипливо кинула вона.— Ти ніколи не заженеш мене в кут, Рете Батлер, і не залякаєш. З тебе просто п’яна тварюка, ти так довго валандався з розпусними жінками, що вже нічого не бачиш, крім розпусти. Ти не можеш зрозуміти ні Ешлі, ні мене. Занадто довго ти жив у бруді, щоб розумітись на чомусь іншому. Ти ревнуєш до того, чого не спроможний зрозуміти, Добраніч.
Вона спокійно повернулась і рушила до дверей, але зупинив її вибух сміху. Обернувшись, вона побачила, що Рет непевною ходою ступає за нею вслід. Боже милий, хоч би він облишив цей моторошний сміх! Що в усьому цьому смішного? Коли він наблизився, вона поточилась назад і врешті вперлася в стіну. Рет поклав свої важкі руки їй на плечі, притисши їх до стіни.
— Кинь сміятися.
— Я сміюся, бо мені тебе шкода.
— Шкода... мене? Краще себе самого пошкодуй.
— Атож, мені таки шкода тебе, моя люба, мила дурочко. Тобі від цього боляче, так? Ти не можеш витерпіти ні коли сміються з тебе, ні коли тебе шкодують, ге ж?
Він перестав сміятись, важко навалившись
