Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

прислів’я? «Чоловік завжди останній дізнається». Може, ніхто йому й не скаже. Треба бути неабияким зухом, щоб розповісти, Ретові про це, бо Рет має таку репутацію, що він спершу стріляє, а тоді запитує. О Боже, не допусти, щоб у когось стало духу розказати Ретові! Але їй пригадалось обличчя Арчі в конторці, його холодне, блідаве нещадне око, сповнене ненависті до неї і до всієї жіноти. Арчі не боїться ні Бога, ні людини й ненавидить безпутніх жінок. Ненавидить їх так, що одну навіть убив. І він сказав, що розповість усе Ретові. І таки розповість, хоч би як Ешлі відраджував його від цього. Якщо Ешлі не вб’є його, Арчі розповість Ретові, вважаючи це за свій християнський обов’язок.

Скарлет стягла з себе сукню і вклалася в ліжко, а в голові у неї вихором кружляли думки. Якби вона могла замкнутись на замок і лишитися в цьому безпечному закутку назавжди, щоб більш нікого й не бачити! Може, сьогодні Рет ще не довідається. Вона скаже, що в неї болить голова і їй не до гостин. А вранці вигадає якесь пояснення, якусь причину, що дозволить їй вийти сухою з води.

«Не думатиму про це зараз,— розпачливо прошепотіла вона,— занурюючись обличчям у подушку.— Не думатиму зараз. Подумаю пізніше, коли легше буде витерпіти».

Вона чула, як уже присмерком вернулася челядь, і їй здалося, що негри підозріло тихо готують вечерю. Чи то просто її точить провинне сумління? Потім підійшла до дверей Мамка і постукала, але Скарлет відіслала її назад, сказавши, що не хоче вечеряти. Через деякий час вона нарешті почула, як підіймається сходами Рет. Вона напружилась і зібрала всю снагу, готуючись до розмови з ним, але він пройшов до своєї кімнати. Скарлет полегшало на душі. Він нічого не чув. Рет, хвалити Бога, досі поважав її категоричну вимогу більш ніколи не заходити до неї у спальню, бо якби він зараз глянув їй в обличчя, все зразу б зрозумів. Вона мусить узяти себе в руки й рішуче заявити, що заслабла й не може йти в гості. Час ще є, вона може заспокоїтись. Але чи таки ще €? Від тої моторошної хвилини сьогодні надвечір вона ніби втратила відчуття часу. Вона чула, як Рет довго ходив по кімнаті, вряди-годи озивався до Порка. Однак все не зважувалась озватися до нього. Вона тихенько лежала в темряві й тільки тремтіла.

Минуло досить багато часу, поки він урешті сам постукав до неї в двері, і вона відповіла, силкуючись говорити рівним голосом:

— Можна.

— То це мене й справді запрошено до святилища? — запитав він, відчиняючи двері. Було темно, і вона не могла бачити його обличчя. І з голосу його теж не могла нічого вичути. Він увійшов і причинив за собою двері.

— Ти готова йти на прийом?

— Мені дуже прикро, але в мене болить голова.— Голос у неї, як не дивно, звучав цілком природно. Хвалити Бога, хоч темно! — Я, мабуть, не піду. А ти йди, Рете, і там перепросиш за мене Мелані.

Запала мовчанка на добру хвилину, а тоді Рет протягло і в’їдливо мовив з темряви:

— Яка ж ти легкодуха полохлива сучка.

Він усе знав! Скарлет лежала, тремтячи всім тілом, і не могла й словом озватись. Вона чула, як він пошарудів у пітьмі, черкнув сірником, і в кімнаті з’явилося світло. Рет підступив до ліжка й глянув на неї. Вона побачила, що на ньому фрак.

— Вставай,— сказав він безбарвним голосом.— Ми йдемо на прийом. Швиденько збирайся.

— Ой Рете, я не можу. Розумієш...

— Я розумію. Вставай.

— Рете, невже Арчі зважився...

— Арчі зважився. Він дуже хоробрий, цей Арчі.

— Ти б мусив убити його за оббріхування...

— Я маю дивну звичку не вбивати людей, які кажуть правду. Але зараз нема часу на суперечки. Вставай.

Вона підвелася, затягуючи на собі халат, очі її пильно вивчали його обличчя. Воно було темне і безвиразне.

— Я не піду, Рете. Я не можу, поки це... непорозуміння не з’ясується.

— Якщо ти сьогодні ввечері не покажешся на люди, ти вже повік не зможеш показуватись у цьому місті. І коли я ще зможу витерпіти, що дружина у мене шльондра, то боягузки я не потерплю. Ти підеш сьогодні, навіть якщо всі, починаючи від Алекса Стівенса, ганитимуть тебе, навіть якщо місіс Вілкс виставить нас за двері.

— Дозволь я поясню, Рете.

— Нічого я не хочу слухати. Зараз нема часу. Вбирайся.

— Вони нічого не зрозуміли... Індія, і місіс Елсінг, і Арчі.

І вони так мене ненавидять. А Індія до того ненавидить, що ладна оббрехати рідного брата, аби лиш мені дошкулити. Ти тільки дозволь мені все пояснити...

«Ой Матір Божа,— думала вона в розпуці, а що, як він скаже: „Ну, поясни!“ Що я зможу відповісти? Як я зможу пояснити?»

— Вони досі, мабуть, уже набрехали всім. Я не можу сьогодні йти.

— Ти підеш,— відказав він,— навіть якщо мені доведеться тягти тебе за шкірки і на кожному кроці давати копняка під твій чарівний зад.

Холодний поблиск з’явився в його очах, коли він одним різким рухом поставив її на ноги. Тоді вхопив корсет і кинув їй.

— Одягайся. Я тебе зашнурую. Атож, я знаю, як це робиться. Ні, я не піду кликати Мамку, щоб допомогла тобі — ти ще візьмеш і замкнешся на ключ, такої боягузки, як ти, на це стане.

— Я не боягузка! — скрикнула вона, допечена до живого.— Я...

— Ой, тільки не треба мені знову твоєї байки про те, як ти вбила янкі й вистояла сама проти Шерманового війська. На додачу до всього, ти ще й боягузка. Якщо не заради себе, то вже заради Гарні ти таки підеш сьогодні на прийом. Ти не маєш права зовсім позбавити її шансів у житті. Одягай корсет, швидше.

Вона хапливо скинула халат і залишилася в самій сорочці. Якби він тільки глянув на неї в цю мить і побачив, як гарно вона виглядає, то, може, з його обличчя зійшов би цей страшнуватий вираз. Таж він не бачив її в сорочці вже бозна-скільки часу! Але він не глянув. Він стояв обличчям до шафи і швидко перебирав там сукні. Врешті зупинився на одній з них, новій ясно-зеленій з муару. Вона була з глибоким викотом спереду, а спідниця стягувалася складками на турнюрі, оздобленому великим букетом рожевих оксамитових