Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Цифри й справді зайві, коли маєш такий гарний капелюшок на голові,— сказав він.— Скарлет, ти гарнішаєш день у день!
Він скочив зі столу і, сміючись, узяв її за обидві руки й розвів їх, аби краще роздивитися сукню.
— Ти така гарненька! Я певен, ти довіку не постарієш.
При його доторку вона раптом збагнула, що підсвідомо саме цього й сподівалася. Все це щасливе надвечір’я вона сподівалася відчути тепло його долонь, ніжність його очей, почути бодай слово, що засвідчило б його любов до неї. Це ж уперше від того холодного дня у садку в Тарі вони були самі-одні, уперше їхні руки зістрілися не у звичайному формальному потиску, а вона ж довгі місяці жадала такого спіткання з ним. Проте зараз...
Як то не дивно, але доторк його долонь не викликав ніякого збудження в ній! Раніше, бувало, сама вже близькість Ешлі проймала її трепетом. А тепер вона відчувала просто дружнє тепло й задоволеність. Із його рук не передався їй ніякий гарячковий запал, і серце її билося рівно й умиротворено. Це трохи ошелешило Скарлет і навіть збентежило. Він же був усе тим самим Ешлі, її ясним, осяйним коханням, дорожчим їй за життя. Тоді чому ж...
Але вона прогнала цю думку. Досить того, що вона біля нього, що він тримає її за руки і всміхається щиро й дружньо, без напруги чи запалу. Це було дивом дивним, що таке могло статися, коли між ними стільки невисловленого! Він дивився їй у вічі, і ясний погляд його світився, і люба його усмішка була така ж, як колись, так наче ніщо ніколи не затьмарювало їхнього щастя. Поміж його поглядом і її нічого зараз не стояло, ніщо їх не віддаляло одне від одного. Вона засміялася.
— Ой Ешлі, я ж роблюся стара й немічна.
— Воно й видно! Ні, Скарлет, навіть коли тобі буде шістдесят, ти в моїх очах лишишся така сама. Я повік пам’ятатиму тебе такою, як ти була на тому пікніку, сидячи під дубом у гурті десятка хлопців. Я навіть можу сказати, який на тобі був одяг: зелена сукня в ялиночку й на плечах біла мереживна шаль. На ногах маленькі зелені черевички з чорними шнурками, а на голові — широкий брилик з довгими зеленими стрічками. Я пам’ятаю цю сукню, бо коли був у полоні й мені було чорно на душі, то я згадував картини минулого й перебирав усе до найдрібніших деталей...
Ешлі раптом урвав мову, і обличчя його потьмяніло. Він легенько випустив її долоні, а вона сиділа й чекала, чекала, що почує далі.
— Ми обоє пройшли довгий шлях відтоді, правда, Скарлет? Ми йшли такими дорогами, що нам ніколи й не снилися. Ти простувала швидко й навпрямки, а я повільно й огинаючись.
Він знов сів на край столу й глянув на неї, і слабенький усміх знову з’явився у нього на обличчі. Але це був не той усміх, що так врадував її хвилину тому. Журливий це був усміх.
— Атож, ти простувала швидко вперед, та ще й волікла мене, припнутого до твоєї колісниці. Часом я дивлюся на себе збоку і думаю: а що сталося б зі мною, якби не ти, Скарлет?
Вона враз кинулася захищати його від самого себе, тим більше що їй підступно згадалися слова Рета про це.
— Але я нічого такого не зробила для тебе, Ешлі. Ти й без мене був би тим, ким є. Раніше ти б став багатієм, великою людиною, і ти нею таки й станеш.
— Ні, Скарлет, я ніколи не мав хисту на щось велике. Гадаю, що якби не ти, я б тихенько зійшов у безвість — як бідолашна Кетлін Калверт і багато інших представників славних колись родів.
— Ой Ешлі, не говори так. Твої слова такі сумні.
— Ні, я зовсім не сумний. Уже ні. Колись... колись я був сумний. А тепер я просто...
Ешлі знов урвав мову, і вона раптом зрозуміла, про що він думає. Коли він оце подивився кудись повз неї кришталево чистим і відчуженим поглядом, вона вперше в житті зрозуміла, про що його думки. Тоді, коли шал любові пломенів у неї в серці, душа його лишалася для неї загадкою. Але тепер, коли супокійна приязнь з’явилася між ними, вона змогла заглянути йому в душу і бодай трошки зрозуміти її. Він уже не був сумний. Смуток проймав Ешлі, коли Південь зазнав поразки, коли вона просила його перебратися до Атланти. Тепер же він просто змирився з неминучим.
— Я не хочу цього від тебе чути, Ешлі,— гарячково заперечила Скарлет.— Ти говориш чисто як Рет. Він завжди торочить про всякі такі речі та про виживання пристосованіших, аж мене нудить.
Ешлі всміхнувся.
— А тобі, Скарлет, ніколи не спадало на думку що ми з Ретом у чомусь головному схожі?
— Ну ні! Ти такий витончений, такий шляхетний, а він...— Знітившись нараз, вона не докінчила своєї думки.
— Але це правда, що ми схожі. Ми вихідці з того самого кола, виховувалися однаково, нам прищеплювано такі самі погляди. А десь у дорозі ми звернули кожен у свій бік. Ми й досі думаємо подібно, тільки реагуємо на світ по-різному. Ось хоч би взяти війну: жоден з нас не вірив у неї, але обидва пішли воювати, тільки я з самого початку записався добровільцем і воював, а він лише наприкінці. Ми обидва вважали, що ця війна непотрібна. Ми обидва знали, що поразки не минути, тільки я зразу пішов воювати за програну справу, а він ні. Часом я думаю, що він таки мав рацію, але іншим разом...
— Ой Ешлі, та коли ти перестанеш дивитись на все то з одного боку, то з іншого? — зауважила Скарлет. Однак ніякої нетерплячки вже не чулося в її голосі, як бувало давніше.— Так повік нічого не домогтись, коли виважувати справу з усіх боків.
— Це правда, але... Скарлет, а чого ось ти домагаєшся? Я не раз над цим задумувався. Бо щодо мене, то я ніколи не поривався чогось там такого досягти. Я хотів тільки одного — бути самим собою.
Чого вона домагається? Дурне запитання. Звичайно, грошей і певності в завтрашньому дні. А проте... Вона трохи розгубилася. Таж у неї є тепер гроші й певність у завтрашньому дні, наскільки це можливо в цьому непевному світі. Але, як
