Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— А якщо зможеш, то затримай трохи й після п’ятої,— попросила Мелані.— Пізніше приїде Індія і забере його додому... А сама теж приходь увечері — тільки не спізнюйся, Скарлет. Я хочу, щоб ти не пропустила ні хвилинки з урочистості.

Дорогою додому Скарлет раптом подумала: «То вона хоче, щоб я не пропустила ні хвилинки врочистості? Чом же тоді не запропонувала мені разом з нею, Індією й Туп приймати гостей?»

Власне кажучи, Скарлет не дуже обходило, чи відіграватиме вона якусь там роль на тих жалюгідних вечорах у Мелані. Але це був найбільший прийом з усіх, що Мелані влаштовувала, та ще ж і день народження Ешлі, і Скарлет була не від того, щоб вітати гостей, стоячи обік героя дня. Однак вона знала, чому Мелані не запропонувала їй цього. А якби не знала, Ретів коментар на цю тему просвітив би її з вичерпною ясністю:

— Щоб якась пристібайка приймала гостей, коли туди мають завітати усім гуртом знамениті екс-конфедерати й демократи? Твої уявлення про життя такі самі чарівні, як і химерні. Та тебе взагалі запрошено до них лише через виняткову добрість міс Меллі.

Вибираючись цього пополудня до крамниці й на лісовий склад, Скарлет одяглася старанніше, ніж звичайно: на ній була нова темно-зелена сукня з тафти, що на світлі мінилась бузковим відтінком, і новий ясно-зелений капелюшок з темно-зеленими пір’їнами. Капелюшок личив би куди краще, якби Рет дозволив їй підрізати й завити гривку над чолом. Однак він заявив, що поголить їй усю голову, якщо вона посміє доторкнутись до гривки. А останнім часом він зробився такий нестерпний, що й справді міг це втяти.

День стояв погожий: сонячно, але не спекоти о, світло яскраве, але не сліпуче, а від теплого вітерця, що шелестів листям дерев на Персиковій вулиці, тріпотіли пір’їни на капелюшку Скарлет. Тріпотіло й серце її, як завжди, коли вона мала побачитися з Ешлі. Можливо, якщо вона швидко розрахується з возіями й Г’ю, вони заберуться раніш додому і залишать її й Ешлі самих у тісній конторці на лісовому складі. Нагоди побачитися з ним наодинці тепер випадали дуже нечасто. І подумати лише, що Мелані сама попросила її затримати Ешлі! От сміхота!

На серці у неї було радісно, коли вона доїхала до крамниці, і з Віллі та іншими прикажчиками Скарлет розплатилася, навіть не спитавши, який сьогодні виторг. Була ж субота, найжвавіший торговий день тижня, коли до міста з’їжджаються фермери скуповуватись, але вона нічого не спитала.

Дорогою до складу вона кільканадцять разів зупинялася погомоніти з дружинами саквояжників у пишних екіпажах — хоч і скромніших за її власний,— та з багатьма чоловіками, що підходили до її коляски і, стоячи серед червоної куряви й тримаючи капелюха в руці, дарували їй компліменти. День був чудовий, вона відчувала себе щасливою, мала премилий вигляд і проїжджала містом, немов королева. Через оці затримки вона дісталася до складу пізніше, ніж сподівалася, бо побачила, що Г’ю і гурт возіїв уже чекають на неї, сидячи на купі дощок.

— Ешлі є?

— Так, він у конторці,— відповів Г’ю, і звичайний для нього заклопотаний вираз зійшов з його обличчя коли він побачив, які у Скарлет веселі променисті очі.— Він силкується... тобто переглядає книги.

— О, йому нема чого сьогодні цим морочитись,— зауважила вона й докинула, стишивши голос: — Меллі доручила мені затримати його тут якомога довше, щоб вони там встигли приготуватися до свята.

Г’ю всміхнувся, бо ж його теж туди запросили. Він любив вечірки, та й Скарлет, як здавалось йому, також любила, судячи з її сьогоднішнього вигляду. Вона розплатилася з возіями та Г’ю і, круто повернувшись, рушила до конторки, виразно показуючи, що вони вже вільні. Ешлі зустрів Скарлет на порозі, передвечірнє сонце освітлювало його ясне волосся, а на устах у нього була легенька, мало не іронічна усмішка.

— Слухай, Скарлет, що ти тут робиш о цій порі? Чом ти не у нас і не допомагаєш Меллі готувати мені сюрприз?

— Слухай, Ешлі Вілкс! — обурено скрикнула вона.— Ти ж повинен нічого про це не знати. Меллі буде розчарована, якщо ти не виявиш подиву.

— Та ні, все буде гаразд. Я виявлю такий подив, як ніхто в Атланті,— сказав Ешлі, сміючись очима.

— Але у кого ж це стало невихованості розповісти тобі?

— Та, власне, у кожного з чоловіків, яких запросила Меллі. І першим виявився генерал Гордон. Він сказав, що з досвіду знає: жінки влаштовують сюрпризи такого роду звичайно в ті дні, коли чоловіки беруться чистити й змащувати всі рушниці в домі. А тоді дідок Меррівезер перестеріг мене. Він розповів, що місіс Меррівезер якось поклала собі здивувати його такою врочистістю, запросила гостей, а кінець кінцем найбільше здивуватись довелося їй самій, бо старий мав звичку нишком лікувати ревматизм з допомогою пляшки горілки і в урочисту хвилину не зміг навіть з ліжка підвестись, так набрався... Та й інші теж — всі, кому траплялися в житті такі несподівані врочистості, попередили мене.

— Ну ж і невиховані які! — скрикнула Скарлет, мимоволі всміхаючись.

Він нагадував того колишнього Ешлі, якого вона знала з Дванадцяти Дубів, коли був такий усміхнений, як зараз, хоч узагалі в ці дні усмішка дуже рідко з’являлася на його устах. Повітря було таке лагідне, сонце таке погідне, обличчя Ешлі таке веселе, мова така невимушена, що серце Скарлет солодко затріпотіло від щастя. Щось у грудях її наростало й наростало, аж боляче зробилося з утіхи, боляче, наче від тягаря радісних, гарячих, непролитих сліз. Раптом вона відчула себе знову шістнадцятирічною, і щасливою, і такою збудженою, що просто дух забивало. Їй страшенно закортіло зірвати з себе капелюшка, підкинути вгору й закричати: «Гур-ра!» Тоді думка майнула, як здивувався б Ешлі, якби вона це зробила, і враз її прорвало сміхом, таким, що мало сльози не виступили на очах. Він теж засміявся, закинувши голову назад, немов йому приємно було знати, що Скарлет тішиться дружнім зрадництвом чоловіків, які виказали секрет Меллі.

— Заходь, Скарлет. Я саме переглядаю книги.

Вона пройшла до кімнатинки, затопленої передвечірнім сонцем, і сіла на стілець перед бюрком з розсувним верхом. Ешлі ввійшов за нею і сів на крайчик абияк збитого столу, звісивши довгі ноги.

— Ой, даймо спокій цим книгам, Ешлі! Мене сьогодні ніяка робота не вабить. Коли на мені новенький капелюшок, здається,