Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
*
Коли Скарлет прокинулася наступного ранку, його вже не було, і якби не влежана подушка поряд з її подушкою, вона могла б подумати, що нічна пригода — то всього тільки дикий фантастичний сон. Вона аж зачервонілася, кати це згадала, а тоді підтягла вкривало під саму шию і стала ніжитись на сонці, силкуючись добрати ладу в своїх хаотичних переживаннях.
Дві речі найдужче вражали. Не один рік вона прожила з Ретом — спала з ним, їла, сварилася, привела йому дитину — і все-таки не знала його. Той, хто ніс її нагору темними сходами, був незнайомець, про існування якого вона й не здогадувалась. І тепер, хоч вона намагалася викликати в собі зненависть до нього, обурення ним,— нічого не виходило. Він упокорив її, завдав їй болю, виробляв з нею що тільки хотів цієї несамовитої ночі, а вона ще й у захваті була від цього.
Та її мав би сором пекти, вона мала б сахатися самого спомину про цю гарячу нуртливу темряву! Порядна жінка, справді порядна, не змогла б голови на людях піднести після такої ночі. А от у неї весь сором перекривала згадка про той екстаз, ту насолоду, з якою вона віддавалася йому. Вперше в житті вона відчула у собі буяння крові, відчула пристрасть таку самозабутню й стихійну, як отой страх, що охопив її в ніч утечі з Атланти, таку млосно-солодку як ота холодна ненависть, з якою вона застрелила янкі.
Рет кохає її! В усякому разі, він так сказав, тож хіба може вона сумніватись у цьому? Як це дивно, і приголомшливо, і неймовірно, що він кохає її, цей запальний незнайомець, з яким вона так довго прожила, відчуваючи самий тільки холод! Вона була не зовсім певна, як поставитись до цього відкриття, але раптом засміялася, коли їй стрелила в голову одна думка. Він кохає її — отже, він тепер, нарешті, у неї в руках! Вона ледь не забула про своє давнє бажання закохати його в себе, щоб опісля вимахувати батогом над цим чорнявим зухвальцем. Тепер воно їй згадалося і страшенно врадувало. Одну ніч вона перебула під його владою, зате тепер відкрила слабину в його броні Віднині вона зможе крутити ним, як схоче. Годі вже терпіти його кпини, тепер він попоскаче під її дудку.
Коли вона подумала, що має побачити його в ясному світлі дня, їй стало трохи ніяково й водночас незвичайно приємно.
«Я соромлюсь, як наречена,— промайнуло в неї.— І хто б міг сказати, що це через Рета!» — Вона аж пирснула дурнуватим сміхом.
Але за обідом Рета не було, не прийшов він і на вечерю. Минула ніч, довга ніч, коли вона до самого ранку не спала й напружувала слух, чи не почує його ключа в замку. Однак Рет не з’явився. Коли й другий день минув, і від нього не було ні звістки, вона вже місця собі не знаходила з розчарування і страху. Вона заїхала до банку, але там його не знайшла. Тоді подалася до крамниці й стала зганяти свою злість на сторонніх, бо щоразу як хтось заходив, нервово скидала погляд на двері, сподіваючись, що то Рет. Вибравшись потім на склад, вона так вибештала Г’ю, що він урешті сховався від неї за стосом дощок. Але Рет і на складі не показувався.
Принизитись до того, щоб розпитувати знайомих, чи хто не бачив його, вона вже не могла. Не могла також і питати в слуг, хоч відчувала, що їм відомо щось таке, чого вона не знає. Неграм завжди все відомо. Мамка ці два дні снувала незвично мовчазна. Вона тільки стежила крайчиком ока за Скарлет, але не казала нічого. Після другої ночі Скарлет вирішила звернутись до поліції. Може, з ним трапилось якесь нещастя, може, кінь його скинув і він лежить непритомний в канаві. А може — страшно й подумати!..— може, він неживий?..
Наступного ранку, коли вона, поснідавши, приміряла у себе в кімнаті капелюшка, на сходах почулася шпарка його хода. Відразу ослабнувши, вона в знемозі опустилася на ліжко, і в цю хвилину Рет увійшов до кімнати. Він був щойно від перукаря, підстрижений і поголений, намасажований і цілком тверезий, тільки очі мав налиті кров’ю та обличчя припухле з перепою. Зробивши недбалий жест, він сказав:
— Ов, як ся маєш?
Ні, хіба ж можна вітатися словами «Як ся маєш?», коли сам пропадав два дні невідь де? Невже він геть усе забув про їхню спільну ніч? Та не міг же він, хіба що... хіба що...— моторошна думка ошелешила раптом Скарлет. Хіба що такі ночі для нього — щось звичайнісіньке! На мить їй аж мову відібрало, і забулися зразу всі ті премилі жести й усмішки, якими вона збиралася його зустріти. Він навіть не підійшов цмокнути її в щоку для годиться, а тільки став з запаленою сигарою в руці й насмішкувато подивився на неї.
— Де... де ти був?
— І не кажи мені, що ти не знаєш! Я гадаю, досі вже все місто мусить знати. Мабуть, нема такої душі, яка б не знала,— крім тебе. Як ото в тій давній примовці: «Дружина завжди остання дізнаються».
— Що ти маєш на увазі?
— Я гадаю, що після наїзду поліції позавчора ввечері до закладу Кралі...
— Кралі?.. цієї... жінки! То це ти в неї...
— Авжеж. Де ж би я ще подівся? Сподіваюся, ти не переживала за мене.
— Ти від мене пішов до... ох!
— Ну, ну, Скарлет! Облиш роль ошуканої дружини. Ти ж, звісно, бозна-відколи знаєш про Кралю.
— Ти від мене пішов до неї після... після того, як ми...
— Он воно що.— Він недбало махнув рукою.— Я часом забуваю про добрі манери. Перепрошую, що я так повівся під час нашого останнього побачення. Я був дуже п’яний, як тобі, безперечно, відомо, а твої чари мені й зовсім забили памороки... Чи треба перелічувати, які саме чари?
Раптом її порвало на плач, їй захотілося кинутись на ліжко й плакати без кінця. Він не змінився, анітрохи не змінився, а вона, ідіотка, самозасліплена дурепа, подумала, що він кохає
