Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Для духовної кар'єри? — спитав я, все ще думаючи про Урію Гіпа.

— Так, — ствердив містер Мікоубер. — У нього чудовий голос, і він почне співати в хорі. Ми житимемо в Кентербері, і наші тамтешні зв'язки, безперечно, дадуть йому змогу зайняти перше вакантне місце, яке з'явиться в соборі.

Я знову подивився на мастера Мікоубера, який мав такий вираз обличчя, неначе ховав свій голос за бровами, і проспівав нам (бо йому запропонували на вибір — співати або йти спати) пісню «Дятел носом тук-тук-тук». Шумно віддавши належну хвалу його вмінню, ми перейшли до розмов на загальні теми, і я не стримав бажання розповісти містерові та місіс Мікоубер про зміну в обставинах мого життя. Не можу й висловити, як вони обоє зраділи звістці, що бабуся моя теж зазнала труднощів; це їх дуже втішило і ще збільшило їхню гостинність і веселий настрій.

Пуншу вже лишилося на денці. Звернувшись де Тредльса, я нагадав, що ми не можемо розійтись, не побажавши нашим друзям здоров'я, щастя і успіху на новому життєвому шляху. Я попросив містера Мікоубера наповнити чарки і урочисто проголосив тост; по тому я потиснув руку містерові Мікоуберу і шанобливо поцілувався з місіс Мікоубер, щоб відзначити пам'ятну подію. Тредльс зробив те саме в першій половині програми, але не вважав себе таким давнім другом сім'ї, щоб вчинити так і в другій.

Містер Мікоубер підвівся, заклав пальці за край жилетки і звернувся до нас:

— Сподіваюся, мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, встаючи і вкладаючи великі пальці в кишені жилета, — товариш моєї юності, якщо вправі я так висловитись, і мій шановний друг Тредльс, якщо вправі я назвати його так, дозволять мені від імені місіс Мікоубер, мене самого і наших нащадків у найтепліших і найщиріших висловах подякувати їм за добрі побажання. Можна було б чекати, що на порозі переселення, яке приведе нас до абсолютно нового існування (містер Мікоубер говорив так, ніби він від'їжджав за п'ятсот тисяч миль), я звернуся з кількома прощальними словами до двох друзів, яких я бачу перед собою. Але все, що можу я сказати, я вже сказав. Якого б становища в суспільстві я не досяг завдяки тій вченій професії, смиренним працівником якої збираюся стати, я намагатимусь бути гідним його, а місіс Мікоубер вже напевно прикрашатиме все своєю присутністю. Під тимчасовим тиском своєрідних зобов'язань, підписаних з розрахунком на негайну їх ліквідацію, але не ліквідованих через комбінацію обставин, я мусив удатись до маскараду, проти якого обурюється вся моя душа — я натякаю на окуляри — і прийняти псевдонім, на який я не можу мати жодних законних претензій. З цього приводу можу сказати тільки от що: хмара зникла з сумного обрію, і світло дня знову стоїть високо над верхів'ями гір. Наступного понеділка, з прибуттям вечірнього диліжанса до Кентербері, нога моя топтатиме рідний моріжок, і моє ім'я буде знову Мікоубер.

Закінчивши цю промову, містер Мікоубер опустився на стілець і похмуро вихилив дві склянки пуншу. Потім він урочисто виголосив:

— Ще одну річ мушу я зробити перед від'їздом — акт справедливості. Мій друг, містер Томас Тредльс, у двох різних випадках «приклав свою руку», якщо дозволено мені буде вжити вульгарного вислову, до моїх векселів. У першому випадку містер Томас Тредльс, коротко кажучи, вскочив... Строк сплати другого ще не надійшов. Сума першого зобов'язання, — тут містер Мікоубер дбайливо оглянув свої папірці, — складала, здається мені, двадцять три фунти, чотири шилінги, дев'ять пенсів з половиною; сума другого, за моїми записами, — вісімнадцять фунтів, шість шилінгів і два пенси. Ці суми складають разом, якщо мої розрахунки правильні, сорок один фунт, десять шилінгів, одинадцять з половиною пенсів. Мій друг Копперфілд, очевидно, зробить мені ласку перевірити цей підсумок.

Перевіривши, я знайшов його цілком правильним.

— На душі моїй був би нестерпний тягар, — сказав містер Мікоубер, — коли б я покинув столицю і мого друга містера Томаса Тредльса, не розрахувавшись з цими зобов'язаннями. Отже, я виготовив для мого друга містера Томаса Тредльса документ, який тримаю в своїй руці; цей документ чинить бажану справедливість. Я прошу мого друга містера Томаса Тредльса прийняти від мене розписку на сорок один фунт, десять шилінгів і одинадцять з половиною пенсів. І я щасливий відновити свою моральну гідність і усвідомити, що я знову можу високо тримати голову перед своїм співбратом.

Розчулившись цим виступом, містер Мікоубер поклав розписку в руки Тредльса і побажав йому всього найкращого на його життєвому шляху. Я цілком певен, що це не лише для містера Мікоубера означало те саме, що сплатити гроші, але що й сам Тредльс не одразу зрозумів різницю між цими двома способами розрахунку. Містер Мікоубер високо тримав голову перед своїми співбратами, коли світив нам свічкою на східцях. Ми прощалися дуже щиро; і, провівши Тредльса та на самоті йдучи додому, я міркував, між іншим, що хоч містер Мікоубер людина дуже легковажна, але до мене, мабуть, він має величезне співчуття, бо ніколи не просив у мене позичити гроші. Безперечно, у мене б не вистачило сили духу відмовити йому, і я не маю сумніву, що він це знав (треба йому віддати належне) не гірше, ніж я.

XX. Трохи холодної води

Я жив новим життям уже понад тиждень. І я дедалі більше проймався тими суворими практичними рішеннями, яких, на мою думку, вимагала криза. Я все ще ходив надзвичайно швидко і уявляв собі, ніби таким чином посуваюся вперед. Я взяв собі за правило вичавлювати з себе все, що можливо, і працювати з найбільшою енергією. Я прямо-таки мучив себе. У мене навіть була думка перейти на овочеву дієту: невиразно ввижалось мені, що, ставши травоїдною твариною, я зможу цим принести найліпшу жертву Дорі.

Але досі маленька Дора нічого не знала про мою відчайдушну твердість та про її причини; у своїх листах я дуже туманно натякав на це. Та ось надійшла та субота, коли вона мала ввечері відвідати міс Мілз; і щойно містер Мілз піде до свого картярського клубу (про це мені повинні були подати знак, повісивши пташину клітку на середнє вікно вітальні), я мав завітати до міс Мілз на чашку чаю.

Тим часом ми цілком влаштувалися на Букінгем-Стрит, де містер Дік і надалі старанно копіював свої папери. Моя бабуся досягла вирішальної перемоги над місіс Креп: заплатила їй усі квартирні гроші, викинула за вікно перший же глечик, що його шановна господиня поставила на східцях, і особисто провела по сходах вгору і вниз служницю, яку довелося найняти для господарства. Ці рішучі заходи нагнали такого страху на місіс Креп, що вона замкнулась у своїй кухні в цілковитій певності, що бабуся збожеволіла. Міс Бетсі була цілком байдужа до думок місіс Креп чи будь-кого іншого, а такі побоювання їй навіть, скоріше, подобались. І місіс Креп, колись така смілива, за кілька днів стала така полохлива, що, зустрівши ненароком на східцях мою бабусю, ховала своє огрядне тіло за дверима — хоч і з-за них можна було помітити широкі краї її фланелевої спідниці — або зіщулювалась у яких-небудь темних кутках.