Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Розкажіть йому про мої мемуари, — промовив він.

Я пояснив Тредльсові, що з рукописів містера Діка важко буде вигнати короля Карла Першого; тим часом містер Дік дуже зосереджено дивився на Тредльса і смоктав свій великий палець.

— Але знаєш, ті папери, про які я кажу, вже цілком написані, — зауважив Тредльс, спочатку трохи поміркувавши. — Містерові Діку там нічого не треба вигадувати. Мені здається, що це інша річ, Копперфілде. У будь-якому разі, чи не варто спробувати?

Тредльс сповнив мене новими сподіваннями. Ми з Тредльсом влаштували невеличку нараду, і поки містер Дік збентежено і напружено стежив за нами, ми склали план, який мав успіх уже на другий день.

На одному столі коло вікна моєї квартири на Букінгем-Стрит ми поклали роботу, яку Тредльс добув для містера Діка (треба було зробити не пригадую вже скільки копій юридичного документа про право на проїзд), а на другому столі ми розгорнули останній незакінчений аркуш славетних мемуарів. Наші інструкції містерові Діку були такі: він мав точнісінько переписувати те, що лежало перед ним; а якщо він відчує потребу зробити хоч найлегший натяк на короля Карла Першого, то хай біжить до стола з мемуарами. Ми взяли з нього обіцянку так і робити і залишили мою бабусю стежити за ним. Потім бабуся повідала нам, що спочатку він скидався на чоловіка, який грає на литаврах, і безнастанно поділяв свою увагу між двома столами; але побачивши, що це незручно і втомно, він незабаром почав діловито переписувати папери, а мемуари відклав до зручнішого часу. Одним словом, хоч ми пильно стежили, аби він не перевтомлювався, і хоч він почав не з першого ж дня тижня, до вечора найближчої суботи він заробив десять шилінгів і дев'ять пенсів. І до кінця своїх днів не забуду, як він ходив по сусідніх крамницях, щоб розміняти свій скарб на шестипенсові монети, і як приніс він гроші до бабусі, у формі серця склавши їх на таці; у той момент сльози радості і гордості виблискували на його очах. Від початку своєї корисної праці він був, наче зачарований; і коли була якась щаслива людина в світі цієї суботньої ночі, то це було те вдячне створіння, яке вважало мою бабусю найвидатнішою жінкою на землі, а мене — найвидатнішим молодим чоловіком.

— Тепер вона вже не помре голодною смертю, Тротвуде, — сказав містер Дік, потискаючи мені руку в кутку. — Я забезпечу її, сер!

І він помахав у повітрі своїми десятьма пальцями, немовби то були десять банків.

Не знаю, хто був більше задоволений, Тредльс чи я.

— Ти дивися, — сказав раптом Тредльс, витягаючи з кишені листа і подаючи його мені, — я за всім цим зовсім забув про містера Мікоубера.

Цей лист (містер Мікоубер ніколи не пропускав будь-якої можливості написати листа) був адресований мені, через Тредльса. Ось що було там написано:

«Мій любий Копперфілде,

Може, ви не зовсім здивуєтеся, почувши, що справи мої обернулися на краще. Коли не помиляюсь, то під час минулої зустрічі я натякнув вам, що чекаю на цю подію. Я збираюсь оселитися в одному з провінціальних міст нашого славетного острова (населення цього міста становить щасливу суміш сільськогосподарського і духовного класів), де я буду в безпосередньому зв'язку з однією з учених професій. Місіс Мікоубер і наші нащадки супроводжуватимуть мене. І в майбутньому, можливо, наш прах лежатиме на кладовищі біля видатної споруди, яка прославила зазначене мною місто, смію сказати, від Китаю до Перу.

Кажучи останнє “прощавай” сучасному Вавилонові, де ми зазнали багато лиха (смію гадати, з належною твердістю), місіс Мікоубер і я не можемо примиритися з думкою, що розлучаємося (можливо, на роки, а можливо, і назавжди) з особою, міцно зв'язаною з вівтарем нашого домашнього життя. І якщо ви на порозі такої розлуки вшануєте честю супроводити нашого спільного друга, містера Томаса Тредльса, до нашої теперішньої оселі і там обмінятися з нами належними при такій нагоді побажаннями, то ви зробите справжню ласку

Тому,

Хто

Завжди

Незмінно ваш,

Вілкінсові Мікоуберу».

Я був дуже радий, що містер Мікоубер нарешті струсив прах і попіл зі своєї голови, i що нарешті справи дійсно обернулися на краще. Тредльс додав, що запросили нас саме на сьогодні, і я з охотою погодився піти; отже, ми разом вирушили до квартири, де жив містер Мікоубер під ім'ям містера Мортімера — в самому кінці Грейського шляху.

Приміщення це було таке тісне, що близнюки (яким тепер було вже по вісім чи дев'ять років) відпочивали на розкладному ліжку в тій самій кімнаті, де містер Мікоубер приготував нам в умивальному глечику свою славетну суміш, яку він називав «пуншем». Тут я мав змогу відновити знайомство з мастером Мікоубером; то був багатообіцяючий хлопець років дванадцяти-тринадцяти, який відзначався надмірною рухливістю рук і ніг, що нерідко буває в юнаків його віку. Крім того, я поновив знайомство з його сестрою — міс Мікоубер, в особі якої, як сказав нам містер Мікоубер, «її мати, немов Фенікс, відродилась у молодості».

— Любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — ви особисто та містер Тредльс бачите нас напередодні еміграції, а тому пробачте невеличкий безлад, природний у такому випадку.

Склавши гідну для обставин відповідь, я роззирнувся навкруги та побачив, що сімейні пожитки вже спаковані, і що багаж не дуже обтяжуватиме їх. Я привітав місіс Мікоубер з близькою зміною.

— Любий містере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — я цілком певна у вашому дружньому співчутті. Мої родичі можуть вважати це засланням, якщо їм завгодно; але я — дружина і мати, і я ніколи не покину містера Мікоубера.

Тут місіс Мікоубер допитливо глянула на Тредльса, і той поспішив висловити свою цілковиту згоду.

— Так, — вела далі місіс Мікоубер, —