Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Моя бабуся — людина надзвичайно охайна та вигадлива — зробила стільки дрібних удосконалень у нашому господарстві, що мені здалося, ніби я не збіднів, а збагатів. Між іншим, вона перетворила для мене буфетну кімнату на туалетну, придбала для мене таке ліжко, яке вдень скидалося на книжкову шафу, наскільки це було можливо для ліжка. Вона безперестанку піклувалася про мене; і навіть сама моя бідолашна мати не могла б любити мене більше чи більше дбати про моє щастя.
Пеготті вважала великою ласкою, що їй дозволили брати участь у цих справах, і хоч вона все ще не позбулася свого давнього жаху перед моєю бабусею, але після багатьох ознак заохочування і довіри вони стали найкращими подругами. Та ось надійшов час (я кажу саме про ту суботу, коли я мав піти на чай до міс Мілз), коли їй треба було повернутися додому, до тих обов'язків, які вона взяла на себе щодо Гема.
— Ну, бувайте здорові, Баркіс, — сказала моя бабуся, — і бережіть себе. Певно, я ніколи не думала, що сумуватиму, прощаючись з вами.
Я провів Пеготті до контори диліжансів. На прощання вона заплакала і попросила мене дбати про її брата. Про нього ми після розлуки нічого не чули.
— Ріднесенький мій Деві, — сказала Пеготті, — ви ж тепер в учнях, і вам треба грошей на видатки, а незабаром вам доведеться влаштовувати собі хатинку, серденько моє; та хто ж має більше права позичити вам гроші, ніж я, дурна стара нянька вашої любої матусі?
Манія незалежності опанувала мене не настільки, щоб позбавити її цієї втіхи. Щоб утішити її, я обіцяв, що коли доведеться мені позичати гроші, то позичу їх тільки в неї. Пеготті була б більше задоволена, якби я тут-таки взяв у неї велику суму, але, гадаю, що слова мої теж досить утішили її.
— Любий мій, — прошепотіла Пеготті, — скажіть маленькому янголяткові, що я хотіла б побачити її хоч на хвилинку. І скажіть їй, що перед її одруженням з моїм хлопчиком я приїду і так гарненько приберу вам будиночок, як тільки дозволите.
Я заявив, що лише їй дозволю торкнутися нашого житла; після цього Пеготті поїхала у відносно доброму настрої.
Цілий день я томився у палаті, а в призначений час опинився на вулиці, де жив містер Мілз. Містер Мілз мав ганебну звичку спати по обіді; цей джентльмен ще не вийшов з дому, і пташина клітка ще не висіла на середньому вікні.
Він так безсовісно довго мучив мене очікуванням, що я пристрасно бажав, аби клуб оштрафував його за спізнення. Нарешті він вийшов; і тоді я побачив, як моя Дора повісила пташину клітку, вискочила на балкон відшукати мене очима і побігла назад, коли знайшла; Джіп лишився на балконі, нахабно гавкаючи на велетенського дога, який міг би проковтнути його, як пілюлю.
Дора вийшла мені назустріч до дверей вітальні, а за нею вискочив Джіп, який почав люто гарчати на мене, вважаючи, очевидно, що я бандит. Ми ввійшли у вітальню, безмірно щасливі й закохані, але я дуже скоро потьмарив нашу радість, не тому, що я хотів цього, а тому, що мене вщерть сповнювала ця думка. Без усяких підготувань я спитав Дору, чи могла б вона кохати злидаря.
Як же злякалася моя гарна маленька Дора! В її уяві з образом злидаря пов'язувалося жовте обличчя і нічний ковпак, або пара милиць, або дерев'яна нога, або песик з мисочкою для милостині в зубах, або щось подібне, і вона з найчарівнішим здивуванням витріщилася на мене.
— Як можеш ти питати такі дурниці? — надула губки Дора. — Любити злидаря!
— Доро, люба моя, — сказав я. — Це я — злидар!
— Як можеш бути ти таким дурненьким, — відповіла Дора, ляскаючи мене по руці, — сидиш отут і вигадуєш усякі побрехеньки. Ось я скажу Джіпові вкусити тебе.
Хоч і приємно мені було бачити її дитячу наївність, але необхідно було пояснити все, і я урочисто повторив:
— Доро, життя моє! Твій Девід розорився!
— От попереджаю, що скажу Джіпові вкусити тебе! — мовила Дора, тріпнувши кучерями. — Коли ти говориш такі безглузді речі!
Але мій цілком серйозний вигляд змусив Дору припинити термосити свої кучері та покласти свою тремтячу руку мені на плече; спочатку дівчина стривожилась, а потім почала плакати. Це було жахливо! Я впав на коліна перед канапою, втішав мою кохану і благав її не розбивати мого серця, але деякий час бідолашна Доронька тільки схлипувала: «О боже мій! О, вона така налякана! І куди ж поділась Джулія Мілз? О, відведіть її до Джулії Мілз і забирайтеся геть, будь ласка!» Я зовсім очманів.
Кінець кінцем, після довгих благань і протестів, я змусив Дору глянути на мене; помалу жах зник з її чудового обличчя, і вона притулилася до моєї щоки своєю м'якою милою щічкою. Тоді, обійнявши мою кохану, я сказав їй, що дуже-дуже люблю її; що вважаю за свій обов'язок повернути їй слово, бо тепер я збіднів; що ніколи не переживу розлуки з нею; що я не боюся бідності, якщо її вона не страшить, бо руки мої готові до роботи, а серце повне любові; що я вже працюю з запалом, якого не знає ніхто, крім закоханих; що я стаю практичним і серйозно дивлюсь у майбутнє; що чесно зароблена черства скоринка хліба солодша за незаслужений бенкет. І ще багато говорив я подібних речей; красномовність моя дивувала мене самого, хоч до цієї промови готувався я дні і ночі, відколи моя бабуся приголомшила мене своїм прибуттям.
— Чи й тепер належить мені твоє серце, люба Доро? — захоплено спитав я, заздалегідь передчуваючи відповідь з того, як вона тулилася до мене.
— О, так! — скрикнула Дора. — Я всім серцем твоя! Тільки не будь таким жахливим!
Я жахливий! І для кого? Для Дори!
— Не кажи мені про злидні і про тяжку працю! — казала Дора, ближче притуляючись до мене. — О, не кажи, не треба!
— Кохання моє, — почав був я, — чесно зароблена скоринка хліба...
— О, так, але я не хочу слухати про ці скоринки! — відповіла Дора. — Та зрештою, Джіп мусить щодня о дванадцятій годині мати баранячу котлетку, інакше він помре!
Мене зачарувала ця дитяча наївність. Я ніжно пояснив Дорі, що Джіп діставатиме свої баранячі котлетки з незмінною регулярністю. Я намалював картину нашого скромного дому, що процвітатиме завдяки моїй роботі, розповів про будиночок, який бачив у Гайгеті, і про кімнату для моєї бабусі.
— Тепер я не жахливий, Доро? — несміливо запитав я.
— О, ні, ні! — скрикнула вона. — Але сподіваюся, що твоя бабуся сидітиме здебільшого у своїй кімнаті. І сподіваюся, що вона не дуже сварлива стара.
Коли б я міг полюбити Дору ще більше, то зробив би це. І все ж таки я відчував, що вона трохи непрактична. Мій новонароджений запал трохи охолов, бо важко було передати цей запал їй. Я зробив ще одну