Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Кохана моя! Чи ти дозволиш сказати ще одне?

— О, прошу, тільки не будь практичним! — благала Дора. — Бо це так лякає мене.

— Серденько, — відповів я, — тобі нема чого тривожитись. Я хочу, щоб ти про це подумала цілком спокійно. Хочу підбадьорити та надихнути тебе.

— О, але це так моторошно! — скрикнула Дора.

— О, ні, кохана! Обережність і сила характеру допоможуть нам знести значно гірші речі.

— Але ж у мене зовсім не сильний характер, — сказала Дора, тріпнувши кучерями. — Правда, Джіпе? Ну, поцілуй Джіпа і будь милим.

Неможливо було відмовитися від цього, коли вона піднесла Джіпа до мого обличчя, та ще й сама під час цієї операції випнула свої рожеві губенятка, наполягаючи, щоб я поцілував його саме в середину носа. Я виконав її наказ, нагородивши потім себе самого за слухняність, і на довгий час забув свій смуток. Та нарешті я схаменувся:

— Але, Доро, кохана моя, я ж хотів тобі щось сказати.

Сам суддя Прерогативного суду міг би закохатися в неї, коли б побачив, як вона склала рученята, благаючи мене не лякати її більше.

— Ні, ні, я не лякатиму, моя люба, — запевняв я її. — Але, Доро, кохана, якби ти іноді могла згадати... не з розпачем, ні, зовсім не так, але якби ти могла іноді згадати, — тільки, щоб підбадьорити себе, — що ти заручилася з бідним чоловіком...

— Не треба, не треба! Благаю, не треба! — скрикнула Дора. — Це так страшенно жахливо!

— Душа моя, зовсім ні! — бадьоро сказав я. — Якби ти могла іноді згадувати про це, подеколи придивлятися до господарства твого батька, і звикала потроху... вести домашні рахунки, приміром...

Бідолашна Доронька на ці слова відповіла чимсь середнім між схлипуванням і зойком.

— ...то це могло б нам потім стати у пригоді, — вів я далі. — І якби ти змогла пообіцяти мені читати маленьку... малесеньку кухарську книгу, яку я пришлю тобі цими днями, то це було б чудово для нас обох. Бо наш життєвий шлях, моя Доро, — сказав я, запалившись своєю улюбленою темою, — всіяний тепер тернами і камінням, і нам треба розчистити його. Ми повинні в боротьбі посуватись уперед. Ми повинні бути хоробрими. Ми натрапимо на перешкоди, і ми повинні подолати їх!

Я вже скочив на свого улюбленого коника і мчав уперед; але посуватися далі було вже непотрібно. Я сказав досить. О, вона так налякалася! О, куди поділася Джулія Мілз! О, відведіть її до Джулії Мілз, і дайте їй спокій, будь ласка!

Я впав у цілковитий розпач і бігав по вітальні, мов навіжений. Мені здалося, що я вбив Дору. Я бризкав водою на її обличчя. Я став навколішки. Я рвав на собі волосся. Я лаяв себе безжалісною звірюкою та жорстоким монстром. Я просив у неї пробачення. Я благав її підвести очі. Я перегорнув усе в робочій шухлядці міс Мілз, шукаючи нюхальної солі, але в надмірному хвилюванні схопив натомість кістяну коробочку з шпильками і висипав всі шпильки на Дору. Я погрожував кулаками Джіпові, який лютував не гірше за мене. Я робив усякі дурниці, і добре, що не вичерпав свого запасу, коли в кімнату ввійшла міс Мілз.

— Хто накоїв це? — скрикнула міс Мілз, поспішаючи на допомогу своїй подрузі.

Я відповів:

— Я, міс Мілз! Я зробив це! Перед вами — злочинець! — і сховав своє обличчя в подушку канапи.

Спочатку міс Мілз подумала, що між нами виникла суперечка, і що ми стоїмо на межі пустелі Сахари. Але незабаром вона зрозуміла в чому річ, бо моя люба Доронька, кинувшись в обійми своєї подруги, ридаючи, зойкала, що я став «злиденним трудівником». Потім Дора знову заплакала, але вже з жалю до мене, і спитала, чи дозволю я їй віддати всі свої гроші, а потім знову впала на шию міс Мілз, схлипуючи так, що я боявся, аби не розірвалося її ніжне серце від горя.

Очевидно, міс Мілз народилася, щоб бути нашим добрим генієм. Нашвидку розпитавши мене, вона втішила Дору і помалу переконала її, що я не чорнороб. Здається, з моїх слів наречена моя уявила, що я — портовий носій і цілий день бігаю з тачкою по вузькому трапу. Одним словом, міс Мілз нас помирила. Коли все влаштувалось, і Дора пішла нагору освіжити трояндовою водою оченята, міс Мілз подзвонила і наказала подати чай. Скориставшись відсутністю Дори, я сказав міс Мілз, що вона — мій друг назавжди, і що поки битиметься моє серце, пам’ятатиму я її співчуття і допомогу.

Потім я пояснив міс Мілз те саме, що безуспішно намагався пояснити Дорі. Міс Мілз відповіла загальним зауваженням, що краще жити в хатині та в згоді, ніж у палаці та без любові, і що там, де любов, там є все.

Я сказав міс Мілз, що це дуже слушно, і кому б це краще знати, як не мені, який любить Дору такою любов’ю, якої ще ніколи не відчував жоден смертний. Але тут міс Мілз засмучено відказала, що добре було б для деяких сердець, якби це дійсно було правдою. Тоді я поспішив пояснити, що моє зауваження про смертних стосується тільки чоловіків.

Потім я спитав у міс Мілз її думку про мою необережну пораду щодо рахунків, хатнього господарства і кухарської книжки.

Трохи поміркувавши, міс Мілз відповіла так:

— Містере Копперфілд, я буду з вами відверта. Душевні страждання та життєві випробування заміняють у деяких натур роки життєвого досвіду, і я буду з вами такою ж одвертою, як коли б я була стара ігуменя. Ні. Ці поради не для нашої Дори. Наша наймиліша Дора — улюблене дитя природи. Вона створена для світла, радості й веселощів. Я визнаю, що добре було б здійснити ці поради, але... — і міс Мілз похитала головою.

Заохочений одвертістю міс Мілз, я наважився спитати її, чи не могла б вона заради Дори іноді звертати увагу своєї подруги на приготування до серйозного життя. Міс Мілз так охоче згодилася на це, що я наважився на подальші прохання: чи не взялася б вона звернути увагу Дори на ці умови практичного життя. Міс Мілз сказала, що це так і буде. Тоді я звернувся до неї з проханням одержати від мене кухарську книгу і обережно вручити її Дорі. Міс Мілз згодилась і на це, хоч і не покладала великих надій на таке повчальне читання.

Коли Дора повернулася, вона була така мила, що я справді завагався, чи слід було турбувати її такими прозаїчними речами. І вона з такою любов’ю поводилася зі мною, і була така чарівна (а надто, коли змушувала Джіпа ставати на задні лапки і просити цукру, а за неслухняність обіцяла прикласти його носом до гарячого чайника), що, згадавши, як я налякав її, я відчув себе страховиськом, яке залізло до хатинки феї.

Після чаю Дора грала нам на гітарі та співала ті самі любі старовинні французькі пісні про неможливість перестати танцювати — тра-ля-ля, тра-ля-ля — і під кінець я ще більше почувався потворою, ніж раніше.

Але незадовго перед тим, як я пішов, міс Мілз випадково зробила якесь зауваження про завтрашній ранок, і я необережно пояснив,