Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ого, мій любий Копперфілде, — сказав доктор, — ви вже справжній чоловік! Як почуваєтеся? Дуже приємно побачити вас. Мій любий Копперфілде, як же ви погарнішали! Ви прямо-таки... ах, боже мій!

Я висловив сподівання, що він і місіс Стронг перебувають у доброму здоров'ї.

— О, ще б пак! — відповів доктор. — Енні почувається цілком добре і зрадіє, побачивши вас. Ви зав­жди були її улюбленцем. Вона це сказала вчора ввечері, коли я показав їй вашого листа. І... так, напевно... ви пригадуєте містера Джека Мелдона, Копперфілде?

— Безперечно, сер.

— Авжеж, напевно. І він теж почувається добре.

— Хіба він повернувся, сер? — поцікавився я.

— З Індії? — перепитав доктор. — Так. Містер Джек Мелдон не міг знести клімату, мій любий. Місіс Марклгем... ви не забули місіс Марклгем?

Забути Старого Солдата! І за такий короткий час!

— Місіс Марклгем, — вів далі доктор, — дуже побивалася за ним, бідолашна. Отже, ми виписали його додому і купили йому патент на маленьку посаду, яка значно більше пасує до його смаків і звичаїв.

Я досить добре знав містера Джека Мелдона, щоб зрозуміти з цих слів, що та посада потребувала небагато праці і давала чималенький прибуток. Доктор, походжаючи по моріжку, спершись рукою на моє плече і заохочуючи мене своєю доброю усмішкою, казав далі:

— А тепер, мій любий Копперфілде, поговорімо про вашу пропозицію. Мені це дуже приємно. Я маю, напевно, дякувати вам, але хіба ви не можете знайти собі кращої посади? Ви ж були першим учнем у мене. У вас безліч здібностей. Ви заклали фундамент, на якому можна спорудити прекрасну будівлю, хіба не шкода вам присвятити весну свого життя такій нікчемній справі, яку я можу вам запропонувати?

Я знову почервонів і надто пихато, боюсь, почав наполягати на своєму проханні, водночас я нагадав докторові, що в мене вже є професія.

— Гаразд, гаразд, — сказав доктор, — це слушно. Безперечно, якщо у вас є професія, і ви вивчаєте її, то це інша річ. Але, мій добрий юний друже, чи не замало вам буде сімдесяти фунтів стерлінгів на рік?

— Це подвоює наші прибутки, докторе Стронг! — сказав я.

— Боже мій! — відповів доктор. — Подумати тільки! Але я не хочу сказати, що ця сума обмежуватиметься сімдесятьма фунтами на рік, я бо зав­жди мав намір надавати юному другові, який допомагатиме мені, також певну премію. Безсумнівно, — сказав доктор, все ще спираючись на моє плече. — Я завжди брав до уваги річну премію.

— Мій любий учителю, — відповів я. — Я вдячний вам за все, що ви вже зробили для мене, значно більше, ніж можу це висловити...

— Ні, ні, — обірвав мою мову доктор. — Вибачте.

— Якщо вам підійде мій вільний час, тобто ранки і вечори, і ви вважатимете це вартим сімдесяти фунтів на рік, то ви зробите мені таку послугу, що й сказати не можна.

— Боже мій! — наївно повторив доктор. — Подумати тільки, що така дрібниця може здатися такою значною річчю. Ах, боже мій! Але якщо ви знайдете собі кращу посаду, то підете від мене? Даєте слово? — доктор зав­жди покладався на слово честі своїх учнів.

— Даю вам слово, сер, — відповів я за нашим давнім шкільним звичаєм.

— Ну, хай буде так, — сказав доктор, ляскаючи мене по плечу та все ще спираючись на мене.

Впродовж усієї розмови ми походжали по моріжку.

— І мені буде в двадцять разів приємніше, сер, — пустився я в невеличкі, смію сказати, цілком невинні, лестощі, — коли мені доведеться працювати над словником.

Доктор зупинився, посміхнувся, знову поляскав мене по плечу, радо вигукнув, немовби я заглянув у найзаповітніші глибини людської хитрості:

— Мій любий юний друже, ви вгадали! Ми справді працюватимемо над словником.

Як воно могло бути інакше? Його кишені були наповнені словником так само, як і його голова. Він стирчав з нього навсібіч. Він розповів мені, що після відставки праця його посувається вперед чудово; і ніщо не може бути зручніше, ніж робота вранці і ввечері, бо вдень він звик гуляти і міркувати. Папери його в деякому безладі, бо містер Джек Мелдон нещодавно спробував виконувати обов'язки його секретаря, хоч і не зовсім звик до такої роботи; але ми маємо незабаром виправити все і плавно рушити вперед. Згодом, почавши роботу, я побачив, що містер Джек Мелдон спромігся нашкодити більше, ніж я очікував; він не тільки присвятив себе виробленню безлічі помилок, а й намалював на докторових рукописах таку силу-силенну солдатиків і дамських голівок, що я часто потрапляв у справжні лабіринти.

Доктор дуже радів перспективі нашої спільної праці, і ми вирішили почати наступного ранку о сьомій годині. Ми вирішили працювати по дві години щоранку і по дві-три години щовечора, за винятком субот, коли я мав відпочивати. У неділю, звичайна річ, я мав також відпочивати, і це здалося мені дуже легкими умовами.

Дійшовши обопільної згоди, я на запрошення доктора завітав до їхнього дому — побачитися з місіс Стронг. Ми знайшли її в новому докторовому кабінеті; вона змітала пил з книжок — нікому іншому доктор не дозволяв торкатися цих своїх святинь.

Заради мене вони відклали сніданок, і ми разом сіли до столу. Незабаром по обличчю місіс Стронг я помітив, що хтось наближається, і вже потім почув цокотіння підків. До воріт під'їхав верхи джентльмен, завів коня до маленького дворика, прив'язав його до муру порожньої стайні і, як у власному домі, зайшов до їдальні, махаючи батіжком. То був містер Джек Мелдон; здалося мені, що Індія не дуже сприятливо вплинула на містера Мелдона. А втім, моя непримиренна чеснотливість спонукала мене бути дуже суворим до всіх молодих людей, які не рубали дерев у лісі труднощів — може, на цьому й засновувалися мої враження.

— Містере Джек, — сказав доктор. — Це — Копперфілд.

Містер Джек Мелдон потис мені руку, хоч і не дуже тепло, скільки я міг помітити, і з якоюсь недбалою поблажливістю, яку я про себе сприйняв образливо. Та й взагалі він виявляв виключну недбалість, за винятком тих випадків, коли звертався до своєї кузини Енні.

— Чи ви вже снідали, містере Джек? — спитав доктор.

— Я нечасто снідаю, сер, — відповів він, відкинувшись на спинку крісла. — Це мені набридло.

— Чи є сьогодні якісь новини? — поцікавився доктор.

— Нічого цікавого, сер, — відповів містер Мелдон. — Є відомості про голод і розгроми па Півночі, але зав­жди десь бувають голод і розгроми.

Доктор насупився і сказав, немов бажаючи змінити тему розмови:

— Отже, немає ніяких новин; а відсутність новин, як то кажуть, це добра новина.

— У газетах надрукований довгий звіт про якесь убивство, — зазначив містер Мелдон, — але зав­жди когось убивають, і я того звіту не читав.

Здається, в ті часи прояв байдужості до всіх дій і пристрастей людства не вважався такою ознакою витонченості, якою став вважатися пізніше. Тепер це навіть модно. Мені доводилося бачити деяких дуже витончених