Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Особисто він не заперечує, сер! — сказав я.

— О, особисто! — нетерпляче повторив містер Джоркінс. — Запевняю вас, що є заперечення, містере Копперфілд. Безнадійно. Те, чого ви хочете, зробити не можна. Я... я справді мушу поспішати на ділову зустріч до банку.

По цій мові він побіг геть; і скільки мені відомо, впродовж трьох днів по тому не з'являвся до палати.

Я не хотів залишити невипробуваною жодну можливість. Тому я почекав на повернення містера Спенлоу і передав йому свою розмову з його компаньйоном. Я дав йому зрозуміти, що, на мою думку, він зможе пом'якшити непохитного Джоркінса, якщо візьме на себе цю справу.

— Копперфілде, — відповів містер Спенлоу, люб'язно посміхаючись, — ви не знаєте мого компаньйона, містера Джоркінса, так довго, як я. Я зовсім не хочу звинувачувати містера Джоркінса в якихось хитрощах. Але манера, з якою містер Джоркінс висловлює свої заперечення, часто обдурює людей. Ні, Копперфілде, — похитав він головою. — Містера Джоркінса не можна зворушити, повірте мені!

Я ніяк не міг добрати, хто ж з них двох заперечує проти моєї справи, але я бачив досить виразно, що один з компаньйонів проти, і що не може бути й мови про повернення тисячі фунтів стерлінгів моїй бабусі. У розпачі, про який я згадую із соромом, бо сумував через себе (хоч і завжди в зв’язку з Дорою), залишив я палату і пішов додому.

Я саме намагався призвичаїтися думками до найгіршого і будувати собі плани на суворе майбутнє, коли раптом на мене мало не наїхав візник. З вікна карети до мене простяглася ніжна рука і посміхнулось обличчя, що його я завжди зустрічав з почуттям радості й щастя від того часу, коли воно вперше обернулося до мене на старих дубових східцях з широким поруччям і коли воно нагадало мені своєю м'якою красою вітражі в церкві.

— Агнес! — радо вигукнув я. — О, моя мила Агнес, кому ще на цьому світі міг би я радіти більше ніж вам?

— Справді? — спитала вона своїм милим голосом.

— Мені так треба поговорити з вами! — вів я далі. — Мені стало легше на серці, щойно я глянув на вас. Коли б у мене була чародійська паличка, то з усіх людей я викликав би тільки вас.

— Мене? — посміхнулась Агнес.

— Ну, може, спочатку Дору, — визнав я, зашарівшись.

— Безперечно, спочатку Дору, сподіваюся, — мовила Агнес, сміючись.

— Але потім вас, — сказав я. — Куди ви їдете?

Вона їхала до мене побачитися з моєю бабусею.

День був дуже гарний, і вона охоче вийшла з екіпажа, який тхнув стайнею та огірками. Я розплатився з візником, вона взяла мене під руку, і ми пішли разом пішки. Вона для мене була втіленою надією. При Агнес всі турботи мої зникли!

Бабуся моя написала їй один зі своїх уривчастих і дивних листів, не довших за банківський чек — на більше в неї не вистачало епістолярних здібностей. Вона писала, що зазнала скрути і залишає Дувр, але змирилась із обставинами та почувається так добре, що нікому не треба турбуватися про неї. Агнес поїхала до Лондона побачитися з моєю бабусею, бо від того часу, як я оселився в будинку містера Вікфілда, між ними зав'язалася ніжна взаємна дружба. Вона приїхала не сама. З нею був тато, а також Урія Гіп.

— І ось вони компаньйони, — зазначив я. — Хай буде він проклятий!

— Так, — сказала Агнес. — У них є тут якась справа, і я скористалась їхньою поїздкою, щоб приєднатися до них. Не думайте, Тротвуде, що поїздка моя викликана тільки дружніми почуттями; боюся, що ви звинувачуватимете мене в надмірній підозрілості, але я не люблю відпускати тата самого з цим чоловіком.

— А він і досі має вплив на містера Вікфілда?

Агнес похитала головою

— У нас так усе змінилося, — сказала вона, — що ви навряд чи впізнали б наш любий старий дім. Вони тепер живуть з нами.

— Вони? — перепитав я.

— Містер Гіп і його мати. Він спить у колишній вашій кімнаті, — мовила Агнес, дивлячись мені в обличчя.

— Хотів би я мати змогу надіслати йому сни, — сказав я. — Тоді б він там довго не спав.

— Я живу в своїй кімнатці, — вела далі Агнес, — де колись вчила уроки. Як швидко минає час! Пригадуєте? Маленька кімната поруч з вітальнею.

— Чи пригадую я, Агнес? У дверях тієї кімнати я вперше побачив вас, і кільце з ключами висіло на вашому поясі.

— Саме так, — усміхнулася Агнес. — Я рада, що вам приємно згадати це. Ми були дуже щасливі.

— Дуже, дуже щасливі!

— Я зберегла за собою цю кімнатку; але ви розумієте, що мені не зав­жди щастить уникати місіс Гіп. Отже, — спокійно говорила Агнес, — я мушу бути в її товаристві, коли хотіла б краще лишатися сама. Але в мене нема інших підстав скаржитися на неї. Якщо вона іноді докучає мені похвалами своєму синові, то це цілком природно для матері. Він дуже добрий син для неї.

Я пильно вдивлявся в обличчя Агнес, але не помітив, щоб вона розуміла наміри Урії. Її ніжні серйозні очі дивилися на мене з властивою їм прекрасною відвертістю, і ніщо не змінилося в її милому обличчі.

— Головна незручність їхнього перебування в нас, — сказала Агнес, — полягає в тому, що я тепер не можу бути з татом так багато, як хотілося б. Урія втручається між нами, і я не можу так пильнувати тата — хай це звучить зухвало — як хотілося б. Але якщо проти нього планують якусь змову чи зраду, то сподіваюся, що проста любов і правда будуть міцнішими, врешті-решт. Я сподіваюся, що проста любов і правда міцніші, врешті-решт, ніж усяке зло чи нещастя в цьому світі.

На губах її завмерла добре знайома мені світла усмішка. Ми підійшли вже близько до моєї вулиці, і Агнес стурбовано спитала мене, чи не знаю я, яким чином сталася фінансова катастрофа моєї бабусі. Я відповів:

— Ні, вона мені ще не розповідала.

Агнес замислилась, і мені здалося, ніби рука її затремтіла в моїй.

Ми застали мою бабусю саму і трохи схвильовану. Між нею і місіс Креп виникла суперечка на абстрактну тему (чи годиться ніжній статі жити в мебльованих кімнатах); а бабуся моя, байдужа до спазмів місіс Креп, обірвала диспут, заявивши цій леді, що від неї тхне моїм бренді, та чи не потурбується вона піти геть. Обидва ці вислови місіс Креп визнала гідними кримінального покарання і оголосила про свій намір апелювати до «британського правосуддя» — очевидно, як оплоту наших національних свобод.

Проте бабуся мала досить часу охолонути, поки Пеготті гуляла з містером Діком, показуючи йому парад кінних гвардійців. Міс Бетсі дуже зраділа зустрічі з Агнес, і настрій її значно покращав. Агнес поклала капелюшок на стіл і сіла поруч із нею. Дивлячись на її ніжні очі і ясне чоло, я не міг утриматися від думки, що присутність її тут дуже доречна. Бабуся моя цілком поклалася на Агнес, незважаючи на її юність і недосвідченість. I справді, вона була дуже міцна в своїй простій любові і правді.

Ми почали розмовляти про втрати моєї