Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

— Чи Іспанії, — роздратовано вигукнув я.

— Чи Іспанії, — підтвердила вона. — Я розповіла вам не його, а свою таємницю.

У голові в мене все змішалося. Наївний, я заковтнув усе, до найменшої деталі з того, що вона мені вчора розповіла. Те, що попри емоції вона повністю контролювала свою розповідь, розкривало її з іншого боку, вона була розсудливою та хитрою.

Я побажав їй приємного дня і вирушив на прогулянку.

Коли я вештався вулицями, в моїй голові крутилась якась дивна думка, думка, що постійно тікала. Якийсь мимовільний спогад… як слово, що вислизає. Вибитий з колії тим, що розповіла Ґерда, потім сама Емма, я відчував якусь незручність і ніяк не міг її окреслити. Я неодноразово зупинявся на довгих безлюдних набережних. Спостерігав за хвилями, аж мене занудило, довелося сісти.

Цього вівторка від’їзд туристів повернув мені Остенде цілісним та безлюдним. Але я задихався.

Зазвичай, коли я перебував на океанських узбережжях, то мав враження, що обрій тікає у безвість; а тут, на Півночі, обрій височів, немов стіна. Я стояв не перед морем, яке дає змогу втекти, а перед морем, на яке наражаєшся. Воно не кликало в дорогу, а виставляло своє забороло. Чи не з цієї причини Емма ван А. провела своє життя тут, залишившись полонянкою у вигнанні своїх спогадів?

Я обіперся на сталевий парапет, що оточував набережну. Коли я покидав віллу, мене в якусь мить кольнуло вже й не знаю що, якесь відчуття чи спогад, що залишив гіркоту в роті. Що ж це було?

Пояснення спало мені на думку, коли я прямував до тераси кав’ярні, де збирався щось випити: стільці бару несподівано послали мені чіткий образ божевільної на бульварі Сен-Жермен!

Двадцятьма роками раніше, коли я тільки-но осів у Парижі, наміряючись продовжувати там навчання, одного вечора мені зустрівся цей дивний персонаж, коли ми з друзями чекали на початок кіносеансу.

— Мадам, месьє, я виконаю для вас танець.

Жебрачка з прямим, невизначеного кольору — чи жовтуватого, чи попелястого, — волоссям зупинилася перед групою, яка збиралася зайти до зали, поклала свої пакунки під брамою і стала серед нас, кидаючи на них поглядом.

— Музика належить Шопену!

Наспівуючи сухуватим голосом, вона жестикулювала у своїх полотняних, колись білих, туфлях, її жестам перешкоджала рожева шаль, що сповзала по сукні з квітковим візерунком, а її жалюгідний беретик, здавалось, от-от упаде. Недбалість, з якою вона виконувала свій номер, просто захоплювала: абсолютно не потрапляючи ні в ритм, ні в ноти, вона бурмотіла мелодію, коли про неї згадувала та коли вистачало подиху; рухи її ледве чи нагадували крок. Здавалося, що перед нами дівчинка чотирьох років, яка розважається, граючись у балерину перед дзеркалом. Я подумав, що вона це усвідомлює і вважає, що вона — єдина, здатна на це. За складкою її губ я вгадував: вона нам докоряє за те, що ми такі нікчемні знавці. «Я виконую казна-що, вони цього не помічають, тож не варті чогось більшого».

— Ось і кінець!

Вона привітала нас повільним шляхетним реверансом, зібравши довкола себе пелену уявної широкої сукні, що завершувалася невидимим шлейфом.

Ті, що призвичаїлися бачити її на вулиці, зааплодували. Чи то з жалю, чи з жорстокості ми влаштували їй тріумф зі свистом, криками, залучивши до бурхливих вітань і роззяв, доти, доки вона, геть спітніла й виснажена своїми реверансами, що доповнили її хореографію, не вигукнула тоненьким голосом:

— Не треба, одначе, мріяти: ніякого «на біс» не буде.

Потім обійшла нас, тримаючи свій червоний берет.

— За танець, пані й панове. Для артиста, будь ласка. Дякую від імені мистецтва.

Надалі я часто на неї наражався. Одного дня вона, похитуючись, підійшла до черги з почервонілим носом і відсутнім поглядом, бо забагато випила. І, покинувши свої лахи, промимрила кілька нот, попіднімала ноги, досить, аби дати зрозуміти, що нездатна докінчити свій приблизний танець.

Це її розізлило. Вона гнівно глянула на нас.

— Смієтеся з бідолашної старої? Але я не завжди була такою, я була дуже вродливою, так-так, дуже вродливою, там, у моїх торбах, є світлина. І взагалі, я мала вийти за короля Бодуена! Саме так, за короля Бодуена, короля бельгійців, бо в бельгійців є не лише такі ж нікчемні, як у нас, президенти, вони ще мають справжніх королів! І от я ледве не стала королевою бельгійців, саме так! Королевою бельгійців, просто тому, що король Бодуен був молодий та божевільно в мене закоханий. Я також була закохана, авжеж! Ми були дуже щасливими! Дуже! А тоді з’явилась ота інтриґанка, та… та…

Роздратована й розгнівана, вся тремтячи від ненависті, вона кілька разів плюнула на землю.

— А потім була та Фабіола!

Вона тріумфувала, бо нарешті назвала ім’я своєї суперниці. З розширеними від злості зіницями й напруженим обличчям вона гнівно нам кидала:

— Так, Фабіола його в мене вкрала! Вкрала! А він так упадав за мною! Хіба тут щось зробиш, та іспанка нікого не шанувала, вона хотіла за нього заміж, і його зачарувала. І він відвернувся від мене. Паф — усе, кінець.

Вона обіперлася на стіну, намагаючись перевести подих.

— Фабіола! Коли ти народився зі срібною ложечкою в роті, коли в тебе були бонни з Англії, Німеччини, Франції та Америки, розмовляти різними мовами зовсім нескладно! Псс… я також могла б, якби народилася не в канаві. Злодійка! Злодійка! Вона вкрала в мене Бодуена!

Дійшовши до межі нервового зриву, стара схаменулась, оглянула нас так, наче щойно побачила, що ми тут, в одну мить перевірила наявність звалених неподалік торб, тоді, обмежуючи свій виступ рухами верхніх кінцівок, промимрила якусь невиразну мелодію, секунд двадцять помахала руками й несподівано вклонилась.

— Ось так!

З її вуст вилітало два види текстів:

— Для танцівниці… інтриґанка… пройдисвітка… злодійка… подяка за танець… Фабіола-паскудниця!

Ось кого мені нагадала моя мрійниця з Остенде, не більше і не менше, лише цю жебрачку, яка постійно волочила за собою з десяток пластикових торб і яку студенти Сорбонни прозвали навіженою з Сен-Жермен, оскільки кожен квартал Парижа має свій екземпляр.

Чи ж моя господиня варта була чогось більшого? В якусь мить неправдоподібність її розповіді мене обурила. Зв’язок каліки і принца! Її вплив на багатого й вільного чоловіка, який доходив до того, що вона обирала йому навіть коханок! Початок і кінець на пляжі, серед дюн — скільки романтики… Надто дивовижне все це, надто артистичне! Тож відсутність матеріальних слідів їхньої історії — річ цілком нормальна: її просто не було.

Я переглянув її розповідь у світлі сумнівів. Хіба її записник