Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт
— Ви ніколи не ревнували?
— Я не дозволяла собі це показувати.
— Тобто ви відчували ревнощі?
— Звісно. Скільки разів мою уяву було настільки насичено óбразами його з тими жінками, що в мене виникало бажання опустити завісу!
— Покінчити з собою?
— Ні, вбити їх, тих жінок. У голові роїлися думки вбивці. До того ж, своєю тупістю вони самі себе руйнували. Бо були дурепами, на щастя, справжнісінькими дурепами. Один раз, єдиний, я ледве не помилилась!
Вона замахала руками, наче досі боролась із цією небезпекою.
— Бісова Міріам, вона ледве мене не ошукала. Ніколи не зустрічала жінки, яка докладала би стільки енергії, щоб видаватись безмізкою… Ґійом таємно проводив мене в палац, де я, заховавшись за ґобеленом, спостерігала за учтами, аби впевнитися щодо вибору дурепи. Я одразу відібрала цю Міріам, яка, наче кулемет для дурниць, плела нісенітницю за нісенітницею, аж до моменту, коли зауважила, що вона видавала лише цікаві дурниці, завжди кумедні, вони не були ні недоречні, ні нудні; охолонувши, я дійшла висновку, що вона має почуття гумору, це, щонайменше, свідчить про лукавство. Далі я придивилася до неї пильніше і помітила, що кожному чоловікові, з яким вона заводила розмову, подавалася відповідна поведінка: бундючному вона з невимушеною фамільярністю кидала: «о, який він кумедний, цей дивак»; марнославному адресувала лестощі, що стосувалися його буцімто успіху; вона невтомно слухала захопленого полюванням кретина, сприймаючи переможця кроликів, наче героя багатьох світових війн; словом, це був ас у спокушанні, який приховував свої карти. Під час десерту вона підійшла до Ґійома і, ведучи мову про спорт, переконала його в тому, що хоче стрибнути з парашутом. Це була неправда, але ця авантюристка була цілком здатна спробувати, щоби мати змогу впасти йому в обійми. Я заборонила приймати її в палаці. Це була підступна жінка, яка прикидалася легковажною, щоби краще маніпулювати чоловіками… Вона забезпечила собі блискучу кар’єру, виходячи заміж лише за поважних чоловіків, і щоразу — як же не щастить — вони виявлялися багатими!
— Чи Ґійом привернувся до котроїсь із них?
— Ні. Бачите, чоловіки не дуже вимогливі щодо розмови, яку мають вести до того, як дістануться ліжка, бо готові заслужити собі компенсацію; проте після ліжка освічений чоловік, та ще й зі смаком, стає вимогливим, чи не так?
Я опустив голову, ця невідпорна істина заткнула мені рот.
Вона погладила коліна руками, розгладжуючи складки на спідниці.
— Період коханок, хоч і стомливий, був досить трепетним, бо дав мені змогу стати ще й експертом у мистецтві розриву. А як інакше! Я йому казала, які слова слід вибирати, коли він їх кидав. Напридумувала фрази, що мали змусити їх заніміти, з роззявленим ротом. Розрив мав бути чітким, без ускладнень, без сліду, безповоротним, але без самогубства.
— І як?
— У нас це виходило.
Я здогадувався, що тепер ми підійшли до найменш чіткого періоду цієї історії, того, що позначив його завершення. Емма ван А. відчувала це також.
— Склянку порто?
— Охоче.
Це заняття дало нам змогу перевести подих, перш ніж приступити до подальшої оповіді. Вона смакувала підігріте вино, ніяк не кваплячись переповідати кінець, ошелешена тим, що так хутко до нього дійшла.
І раптом обернулася до мене з серйозним виразом обличчя.
— Утім, я усвідомлювала, що ми не зможемо більше відступати. Доти ми зволікали з остаточним виходом, обходили перепони, але настав час, коли він мав одружитись і завести дітей. Я воліла радше відштовхнути його сама, ніж чекати, доки він сам відійде. Гордість… Я боялася тієї миті, миті, коли стану йому вже не коханою, а матір’ю. Так, матір’ю… Бо хто ж, як не матір, підштовхує чоловіка до дружини й дітей, тоді як сама вона воліла би тримати його для себе?
Очі її зволожились. Навіть по багатьох десятиліттях її охопило те саме вагання.
— Ні, я не була готова стати Ґійому матір’ю!.. Я ні секунди нею не була — я так пристрасно його кохала. Тож вирішила діяти «немовби».
Вона ковтнула слину. Розповідати про це їй було так само тяжко, як і здійснити.
— Якось уранці я повідомила, що маю залишити його там, де знайшла кілька років тому — в дюнах. Він одразу все зрозумів. І почав відмовлятися, благаючи зачекати ще трохи. Він плакав, катаючись по землі. Я стійко трималася. Ми дісталися того місця, де він переді мною постав, простелили на піску пледи і там, попри смутну дощову погоду, востаннє кохались. І вперше не вдаючись до альбому насолод. Не можна сказати, чи це було приємно: це було сильно, несамовито, без будь-якого чару. Потім я подала йому напій, до якого додала снодійне.
Дивлячись на його оголене сонне тіло, таке ж скульптурне, як і в перший день, я зібрала його одяг, який разом із пледами вклала до свого кошику; потім дістала поцуплений у нього диктофон.
Стоячи поруч із його довгими, тремтячими від холоду ногами, перебігаючи поглядом по його пружних сідницях, засмаглій спині, розкиданому по плечах волоссю і стрункій шиї, я записала своє прощальне послання: «Ґійоме, твоїх коханок завжди вибирала я, свою дружину ти маєш обрати сам. Я хочу залишити тобі право самому вирішити, наскільки тобі мені бракуватиме. Або ти так страждатимеш від нашого розлучення, що візьмеш мою протилежність, щоби стерти найменший мій слід. Або ж захочеш впровадити мене в основу свого майбуття і вибереш ту, яка буде схожою на мене. Я не знаю, що там буде, коханий мій, знаю лишень, що мені це не сподобається, але так потрібно. Благаю тебе: в жодному разі нам не треба більше бачитися. Вважай, що Остенде розміщене на краю світу і воно недоступне… не муч мене такою надією. Я більше ніколи не відчиню тобі дверей, я повішу слухавку, якщо ти зателефонуєш, я розірву листи, що ти мені надішлеш. Нам доведеться страждати так, як ми палали, жахливо, незмірно. Я нічого не збережу від тебе. Сьогодні ввечері я все знищу. Та це неважливо, ніхто не зможе відібрати в мене мої спогади. Я тебе кохаю, і розлука нічого не змінить. Моє життя
