Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

І бігом пішла відтіля. Прийшовши додому, я попередила його ад’ютанта, щоби до настання ночі він забрав його з узбережжя, а тоді кинула всі наші листи і світлини у вогонь.

Вона помовчала й повела далі:

— Ні, обманюю. У вирішальний момент я втрималась і не знищила його рукавички. Розумієте, в нього такі руки…

Її постарілі занімілі пальці пестили відсутню руку…

— Наступного дня я послала одну рукавичку йому, іншу поклала в шухляду. Рукавичка — наче спогад. Рукавичка зберігає форму тіла так, як спогад береже форму реальності; рукавичка так само далека від тіла, як спогад від часу, що проминув. Рукавичка — це ностальгійна матерія…

Вона замовкла.

Її розповідь повела мене так далеко, що не хотілося розривати її банальними словами.

Якийсь час ми сиділи в тому насиченому просторі, такі маленькі серед книг, у напівтемряві, яку частково освітлювали лампи. Назовні стогнав розгніваний океан.

Потім я підійшов до неї, взяв її руку й поцілував, прошепотівши:

— Дякую.

Ця дивовижна жінка усміхнулася, наче вмираюча, що запитує: «Моє життя було гарним, чи не так?»

Я піднявся до своєї кімнати, з насолодою простягнувся на ліжку, на якому її розповідь наситила мої сни настільки, що вранці я не сумнівався, що то мені наснилось.

О дев’ятій тридцять Ґерда з коридору заявила, що подасть сніданок у ліжко. Вона швидкими рухами розсунула штори й поставила тацю серед перин.

— Вчора тітонька розповіла тобі своє життя?

— Так.

— І це зайняло весь вечір? — пирскнула Ґерда.

Я зрозумів, що саме цікавість спонукала її бути такою послужливою зі мною.

— Перепрошую, Ґердо. Я присягнув нічого не розповідати.

— Шкода.

— У будь-якому разі ви даремно вважаєте свою тітку старою дівою, яка нічого в житті не зазнала.

— Он як? Я завжди вважала, що моїй бідолашній тітці не зустрівся навіть вовк, що вона так і помре незайманою!

— Аж ніяк.

— Отакої! Я вражена.

— Чому ви так у цьому впевнені?

— Ну, її каліцтво…

— Чекайте! Інсульт, який всадовив її в інвалідне крісло, трапився п’ять років тому…

— Ні, я маю на увазі її каліцтво. Перед інсультом тітонька Емма не сиділа нерухомо, але пересувалася не набагато краще. Бідолашна! Вона схопила туберкульоз кісток у ті часи, коли не було ліків, як сьогодні. Він зачепив стегна. Скільки це їй було років? Двадцять. Саме через це вона виїхала з Африки: і приїхала сюди до лікарні… З метою лікування вони поклали її в санаторії на дерев’яну дошку! Коли вона осіла на віллі в Остенде у двадцять три роки, то могла ходити тільки на милицях. Діти називали її «кульгавою», це було недобре, діти — дурні та безжальні! Моя тітонька була вродливою, навіть дуже вродливою. Але, кому потрібна дівчина, що кульгає? Вона перекидалася з однієї ноги на іншу за найменшого руху, і, знаєте, на це було страшно дивитися. Зрештою, буденне життя стало легшим після інсульту, коли вона погодилася на інвалідний візок! Спробуй запропонуй інвалідний візок двадцятитрирічній дівчині… Треба бачити речі реально такими, якими вони є: який жаль! Що ж, тим краще, що знайшовся бравий хлопчина, який колись присвятив себе…

Наче відчувши відразу до такої перспективи, вона знизала плечима і вийшла.

Замислившись, я проковтнув солідний фламандський сніданок, швидко прийняв душ і спустився, щоб зустрітися з Еммою ван А., яка сиділа перед вікном із томиком на колінах, її очі блукали у хмарах.

Помітивши мене, вона зашарілася. Реакція жінки, яка віддалась. Я відчув, що маю її заспокоїти.

— Я провів чудову ніч, пригадуючи вашу історію.

— Тим краще. Згодом я пожалкувала, що вам надокучала.

— Чому ви упустили, що були калікою?

Вона зіщулилася. Шия випрямилась і стала на два сантиметри довшою.

— Тому що моє життя ніколи не було життям каліки, і я ніколи нею не була.

Вона несподівано глянула на мене знизу вверх, недовірливо, майже вороже.

— Бачу, що моя тупа племінниця вас уже просвітила…

— Вона сказала це цілком випадково; і це аж ніяк не звучало насмішкувато: навпаки, про ваші проблеми вона згадувала зі співчуттям.

— Співчуття! Я ненавиджу, коли на мене кидають такі погляди. На щастя, чоловік мого життя не накидав мені свого жалю.

— Він не казав вам про вашу ваду?

— Заговорив, тоді, коли мав намір одружитись і хотів зробити наш зв’язок офіційним… Я була вибита з колії! І відповіла, що коли народ вірогідно ще може прийняти простолюдинку, він відкине каліку. Тоді він розповів історію про французьку королеву Кульгаву Жанну. І впродовж кількох тижнів навіть так мене називав. Мені довелося докласти неймовірних зусиль, щоби відмовити його від цього задуму.

— Чи саме через це ви воліли, аби ваш союз залишався таємним? По суті, вашу ваду він сприймав набагато легше, ніж ви…

Вона відкинулася на спинку свого візка. Її очі налилися слізьми…

— Можливо.

Її голос затремтів. Вона вагалася, чи говорити. Я зрозумів, що за цими вустами на мене чекала інша таємниця.

— То в чому річ? — лагідно запитав я.

— Справжньою причиною моєї стерильності був туберкульоз. Унаслідок ураження кісток і лікування, що його супроводжувало, моє лоно стало непридатним для використання. Якби не це, у мене, можливо, вистачило би сміливості вийти заміж за Ґійома…

Вона пильно на мене подивилась і оволоділа собою:

— Повний ідіотизм, ці фрази типу: «якби не це»! «Якби не моя хвороба!» Це — викрутаси розуму, що змушують страждати ще більше. Моя доля могла би бути інакшою, «якби не». Ніколи не треба впадати в подібні гіпотези, це — колодязі болю, з яких годі вибратися. Я знала немилість і милість, мені нічого скаржитись! Немилість — моя хвороба. Милість — Ґійомове кохання.

Я їй усміхнувся. Вона заспокоїлась.

— Мадам, маю одне запитання, яке не зважуюсь поставити.

— Ну ж бо, ризикніть.

— Ґійом досі живий?

Вона набрала повітря і не дозволила собі відповісти. Розвернувши візок, попрямувала до низенького столика, схопила пласку срібну коробочку, констатувала, що сигарети закінчилися, роздратовано її відсунула. Втім, рішуче взяла порожній черепаховий мундштук і хвацько піднесла до вуст.

— Прошу вибачення. Я не відповім на ваше запитання, месьє, бо не хочу давати надто багато прикмет, щоб ідентифікувати чоловіка, про якого розповідаю. Знайте, що Ґійома звуть не Ґійом, це лише псевдонім, який я йому дала в цій розповіді. Зауважте також, що я не згадала і про його ранґ спадковості. Зазначте, що я жодного разу не уточнила, про яку королівську родину йдеться.

— Даруйте? Хіба йдеться не про бельгійську династію?

— Я цього не казала. Це так само може бути королівський дім Голландії, Швеції, Данії чи