Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Джейку, у мене в горлі пересохло, принеси баночку «Доктора Пеппера» з автомата внизу…– Потім повернулася до хлопця: – Джоне, а ти що будеш? Теж «Доктор Пеппер»?

Той, схоже, не очікував такого питання. Він здивовано подивився на неї і нарешті сказав:

– Так, звучить непогано.

Мені відразу стало зрозуміло: все, хлопець не стрибне. У мене добре виходило працювати з людьми, але в цей момент я усвідомив, що до Джоанни мені ще дуже і дуже далеко. За кілька місяців я поміняв спеціалізацію на поведінкову психотерапію. І відтоді щоразу, як я бачу банку «Доктора Пеппера» в торговому автоматі, у мене в голові звучить голос Джоанни: «А ти що будеш? Теж “Доктор Пеппер”?»

Тоді, під час навчання в коледжі, Джоанна була непримітною, в її довгому волоссі трохи відчувалася рудизна. Зараз переді мною у світлі смолоскипів стояла зовсім інша жінка. Здається, кожен волосок на її голові лежить ідеально рівно, не сміючи не послухатися якогось суворого стиліста з модного салону краси на Юніон-Сквер. Ні, це по-своєму красиво, просто несподівано. Де вона навчилася так накладати макіяж?

– Рада тебе бачити, Джейку, – вимовляє Джоанна.

– О, так ви знайомі, – з награною веселістю говорить Вівіан. – Оце так збіг!

– Разом у коледжі вчилися, – пояснює Джоанна. – Сто років тому.

– А-а, зрозуміло, – каже Вівіан. – Так далеко ми зараз кандидатів не перевіряємо.

Джоанна обіймає мене і шепоче на вухо:

– Здрастуй, давній друже.

До нас підходить чоловік. Середнього зросту, засмаглий, сухорлявий, у дуже дорогому костюмі.

– Ніл, – представляється він, потискуючи мені руку міцніше, ніж потрібно. – Чоловік Джоанни.

– Сподіваюся, Джоанна не буде проти, якщо я скажу, що одного разу бачив, як вона врятувала людині життя, – кажу я.

Ніл стоїть, злегка перекочуючись із п’ят на носки і дивлячись то на мене, то на Джоанну. Я знаю, що означає цей погляд. Він оцінює мене, відповіді Джоанни і прикидає, чи становлю я для нього загрозу.

– У неї багато талантів, – нарешті вимовляє він.

– Та ні, – м’яко заперечує Джоанна. – Все було трохи не так.

Більше нам поговорити не вдається, Вівіан каже, що познайомить мене з іншими гостями, і веде до господині вечора Кейт. На газоні – плівка, розстелена і пришпилена до землі кілочками. Кейт заклопотано товче кілочок носком туфлі.

– Допомогти чимось? – питаю я.

– Ні-ні, – відповідає вона. – Дурні гриби. Так усе було красиво, а вони взяли і виросли сьогодні. Весь вигляд псують.

– Нічого подібного, – говорить Вівіан. – Усе просто чудово.

Кейт усе одно хмуриться.

– Хотіла видерти і кинути в компост, але Роджер не дав. Сказав, їх не можна чіпати. Якийсь рідкісний вид поганок. Можна отруїтися. Роджер знається на цьому, він вивчав ботаніку до того, як став працювати в банку. Ось ми і накинули плівку. У четвер приїдуть робітники і все почистять.

– Коли я була малою, у нас на фермі у Вісконсині виріс гриб вагою у дев’ятсот фунтів. Він під землею виріс із вантажівку, поки ми зрозуміли, що до чого.

Вівіан не схожа на дівчинку з ферми у Вісконсині. Хоча в Кремнієвій долині так і буває. Варто прожити тут років двадцять, і вся провінційність з містечковими звичками повністю ховаються під горезвісним північнокаліфорнійським лоском. «Здоров’я під гарніром достатку», – каже про таких Еліс.

Кейт вибачається і йде на кухню, а Вівіан підводить мене до наступної групки гостей. Туди ж підходить Роджер з пляшкою вина і келихом.

– Вина?

– Так, будь ласка, – киваю я.

Вина в пляшці вистачає тільки на половину келиха.

– Стривайте, – каже Роджер, беручи нову пляшку з пристосованого під бар столика на веранді. Потім дістає із задньої кишені штанів сталеву овальну штучку, яка в його руках трансформується в штопор, схожий на витвір сучасного мистецтва.

– Цьому вину майже двадцять років, – каже він. – Ми з Кейт привезли його з весільної подорожі Угорщиною.

– Як романтично! – вигукує Вівіан. – Ми з Джеремі просто на Гаваї з’їздили.

– Крім нас у тій місцевості, напевно, і туристів-то не було, – продовжує Роджер. – Я взяв місяць відпустки на роботі, ми орендували машину і вирушили колесити по країні. У той час ми жили в Нью-Йорку, і нам хотілося повністю змінити обстановку. Чомусь наш вибір припав на Угорщину. Якось на виїзді з міста Еґер у машини заглох двигун. Ми відштовхали її до узбіччя і пішли по дорозі. Потім побачили будиночок, у вікнах якого горіло світло. Постукали в двері. Господар запросив нас увійти. Загалом ми провели у нього в будиночку для гостей кілька днів. Господар займався виготовленням таких ось відкривачок і подарував нам одну на пам’ять. Ніби проста річ, – каже Роджер, – але мені вона дуже дорога.

Я ніколи раніше не чув, щоб чоловік говорив про свою весільну подорож таким замріяним тоном. Напевно, уся ця затія з «Договором» і правда чогось варта.

Вечір проходить як у тумані. Їжа чудова, особливо десерт – ціла вежа з профітролів. Цікаво, як Кейт удалося стільки всього наготувати? Однак мені шматок у горло не лізе – таке враження, ніби я проходжу співбесіду з прийому на роботу. Купа якихось дивних питань. Люди начебто просто підтримують важливу розмову, але ти розумієш, що тобі влазять у душу.

Дорогою додому ми з Еліс порівнюємо враження. Я хвилююся, що мало розмовляв і зі мною було нудно. Еліс переймається, що базікала занадто багато, тому що від хвилювання на неї часом нападає балакучість, і через це вже виникали незручні ситуації на офіційних прийомах. Ми знову кружляємо вуличками, вибираючись із міста, і коли нарешті виїжджаємо на швидкісну магістраль, нас обох розпирає від збудження. Еліс рада, навіть п’яна від радості.

– З нетерпінням чекаю наступної вечірки, – каже вона.

І тоді я вирішую не говорити їй, що у мене була ще одна розмова з Джоанною. Коли зовсім стемніло, всі зібралися біля вогнища – мабуть, це було щось на зразок ритуалу, під час якого подружні пари розповідають, що подарували одне одному і куди їздили з часу попередніх зборів. Мені було ніяково і нудно,