Шлюбний договір - Мішель Річмонд
– Вчетверте дзвонять, – сказала вона. – Щось на роботі.
Я потягнувся за телефоном, подумки перебираючи імена пацієнтів і гадаючи, що ж могло трапитися.
– Джейк?
Дзвонила мама дівчинки з групи, яку я вів по вівторках, – там у мене були підлітки, чиї батьки недавно розлучилися або перебували в процесі розлучення. Жінка так торохтіла, що я спершу не розібрав імен. Вона сказала, що її дочка втекла з дому. Я спробував здогадатися, про кого йдеться. Минулого вівторка на занятті були присутні три дівчини і троє хлопців. Я відразу ж виключив зі списку шістнадцятирічну Емілі, яка проходила до мене цілий рік і перебувала на стадії завершення терапії, оскільки перестала переживати через розлучення батьків. Менді теж навряд чи стала би тікати з дому – вона із нетерпінням чекала на майбутню поїздку з батьком на гірськолижний курорт, де збиралася допомагати йому зі справами добродійного фонду. Залишалася Ізабель, чиї батьки розлучилися зовсім недавно, і ця подія її насправді вразила. Я з тривогою подумав, що наша тижнева відсутність могла її підкосити.
– Ви говорили з чоловіком? – запитав я.
– Так. Вона повинна була вчора поїхати до нього потягом, але так і не приїхала, – плутано пояснила жінка. – Ми тільки вранці виявили – чоловік думав, що Ізабель зі мною. Вона вам не дзвонила?
– На жаль, ні.
– Ми їй залишили вже сотню повідомлень.
– Ви хочете, аби я зателефонував?
– Будь ласка, спробуйте, прошу вас.
Вона повідомила мені номер мобільного Ізабель, адресу електронної пошти, ніки в месенджері й Твіттері. Я був вражений тим, як багато мати знає про присутність дочки в соцмережах. Зазвичай батьки не дуже добре в цьому обізнані, але ж саме в соцмережах підлітки переживають усі свої основні драми. Мати Ізабель сказала, що вони вже дзвонили в поліцію, але там відповіли, що не можуть почати розшуки, доки з моменту зникнення не мине двадцять чотири години. Еліс протягом усієї розмови простояла поруч зі мною. Коли я поклав слухавку, вона зажадала подробиць.
– Думаєш, з нею могло щось трапитися? – запитала вона, дістаючи із шафи свій синій костюм.
– У Ізабель є голова на плечах. Може, просто у подружки заночувала, злиться на батьків. Вона говорила мені, що їй треба побути якийсь час без них, а то вони поводяться як маленькі.
– Це вона так сказала? – перепитала Еліс, надягаючи спідницю.
Я кивнув.
– Це ж треба. А батькам ти говорив?
– Ні, конфіденційність як-не-як. Просив її ніяких дурниць не робити. Навіть якщо батьки поводяться по-дитячому, вони все одно її люблять і заслуговують на те, аби завжди бути в курсі того, де вона перебуває.
Еліс просунула голову у воріт блузи.
– Сумніваюся, що вона тобі довіряє.
– Ну дякую.
– Ні, правда, – сказала Еліс, натягуючи під спідницею темно-сині колготки. – Краще напиши їй повідомлення, не дзвони.
Я знайшов номер Ізабель у телефоні і набрав повідомлення:
Ізабель, це Джейк Кессіді. На розі 38-ї та Вальбоа, поруч з моїм офісом, є кав’ярня. «Зет-кафе». Можеш прийти туди сьогодні о дванадцятій? Пригощу гарячим шоколадом. Буду лише я, обіцяю. Люди хвилюються за тебе.
21
Близько дванадцятої я увійшов до «Зет-кафе» і сів за столик у кутку. У цьому закладі майже завжди було порожньо, бо ж і кава несмачна, і тістечка надто дорогі. Я поставив на стіл ноутбук, а поруч поклав газету. Якщо з’явиться Ізабель, то хай бачить, що я зайнятий своїми справами і зовсім не збираюся її вичитувати.
Коли консультуєш дорослих, деколи краще позначити проблему відразу і діяти з напором. А з підлітками доводиться йти обхідними шляхами. Вони часто сприймають усе в штики і відгороджуються від вас непроникною стіною.
Рівно о дванадцятій двері кав’ярні відчинилися. Я підняв голову, сподіваючись побачити Ізабель, але натомість побачив двійко якихось хіпстерів, з голови до ніг одягнених у простий на вигляд, але дуже дорогий одяг, який не приховував татуювань. В руках у обох було по надтонкому Макбуку Ейр.
О пів на першу я захвилювався. Може, Ізабель і справді вскочила в халепу? А раптом вона не відпочиває від батьків, які думають тільки про себе і поводяться як маленькі? Я вже збирався повернутися до офісу і зателефонувати її матері, коли на стілець навпроти мене ковзнула Ізабель. Каштанове волосся сплутане, джинси брудні, під очима залягли темні кола.
– Думали, я вже не прийду, еге ж?
Відповідь я підготував заздалегідь, принаймні частково.
– Так, була така думка. Ти не схожа на тих, хто змушує друзів чекати.
– Точняк, – погодилася Ізабель. – Ви куди? – запитала вона, коли я підвівся.
– Я ж тобі шоколад обіцяв. З вершками?
– Краще кави, напевно.
Стоячи біля прилавка в очікуванні замовлення, я написав повідомлення матері Ізабель: Все гаразд, вона зі мною в кафе.
Слава Богу,– відразу ж відповіла вона. – Де ви?
Поблизу моєї роботи. Дайте нам кілька хвилин. Не хочу злякати.
Я очікував на істеричне повідомлення з купою питань, але треба віддати належне матері Ізабель: вона зрозуміла, що діяти треба обережно, і написала тільки: Щиро дякую. Чекаю на сигнал.
Я повернувся за столик.
– Дякую. – Ізабель висипала цукор у каву.
Судячи з її вигляду, вона не спала всю ніч.
– Що, знову батьки? – сказав я, складаючи газету.
– Угу.
– Я написав твоїй мамі, нехай знає, що з тобою все добре і що ти тут, зі мною.
Ізабель почервоніла і відвела погляд. Схоже, в її душі боролися злість і полегшення.
– Гаразд, нехай.
– Поїсти хочеш? Тут поруч продають буріто. Я пригощаю.
– Не треба, дякую.
– Ні, правда. – Я закрив ноутбук і прибрав його в сумку. – Мені буде дуже неспокійно, якщо я тебе не нагодую.
Я встав і пішов до дверей.
Ізабель пішла за мною.
Я подумки похвалив себе за те, що виманив її з кафе. Зазвичай на ходу легше розговоритися, ніж сидячи в чотирьох стінах під поглядами сторонніх. Дорогою Ізабель трохи розслабилася. Їй шістнадцять, але в якихось питаннях вона поводиться як маленька. Її, на відміну від інших підлітків з групи, розлучення батьків захопило зненацька. Зазвичай діти передчувають таке за кілька місяців. Багато