Червоні хащі - Фоззі
— Ой, — уже не втримався Журба і почав плакати. Тут уже і я втрутився:
— Так, а хто брав аналізи? Навіщо? Як перевірити?
— Ідітє на завтрак, а потом, Грігорій, — ко мнє, на повторний аналіз. В Кієв пошльом. Может, у наших ошибка.
— Конєшно, ошибка. Нажраліся на празнікі, шо свині, аналізи путают, а человек тут доходіт, — Йосип підбіг до Григорія і почав допомагати йому сісти у крісло, після чого ми сумним кублом витиснулися з вузенької палати.
В їдальні сиділо наше похмільне братство-сестринство і похмуро їло манку. Знову манку. Ми підкотили Журбу до столу і пошепки домовилися, що наразі мовчатимемо про аналізи, а то мешканці ще злякаються і забояться їсти з інфікованим в одному приміщенні, з однієї каструлі.
Старенький, як я вже знав, манку ненавидів іще сильніше за мене, тому набрав собі хліба й ухопив цілу тарілку зі шматочками масла. Коли Матвіївна вказала йому на те, що іншим теж треба, Йосип зло відповів, що ліпше би їй стежити за собою. «Ти і так всєм туліш масло по трі дєсять, а в ведомость по трі сорок запісуєш», — прогавкав він жінці й набрав із відра зайвий чайник.
Журба сидів і дивився перед собою, наче бик, якого сьогодні повезуть на бійню. Я чув, що бики якось це розуміли, хоча наша біологиня, вона ж географічка, і стверджувала, що це — неможливо. Час від часу Журба затуляв обличчя долонями, намагаючись угамувати плач.
— Григорію, ти не переймайся так, — іще зарано, — сказав я, а Риба зиркнув на нас із-над своєї тарілки, не розуміючи, про що йдеться.
— Ти думаєш? — спитав Журба в мене, нарешті виринаючи із забуття.
Йосип налив усім чаю і почав підтримувати сусіда, як міг.
— Значит, ми етіх… Ми подадім на ніх у суд, — зло промовляв він, примощуючи на шматочок хліба неслухняну слизьку купку масла. — Отвечаю, лєпілка права: сєйчас с етім дєлом долго живут.
— Та проживеш тут, — озвався Журба. Губи йому тремтіли, а в очах знову стояли сльози.
— Ти мнє лучше скажи, — зашипів йому Старенький, — гдє ето ти ухитрілся? Шо, уже двігал ето самоє… по венє? Старим баяном?
— Та какім баяном? — застогнав Григорій, а я поклав ложку, вирішивши, що манка сьогодні якось без мене обійдеться. Вона й так несмачна, а тут іще й таке коїться! — Нє било нічего, — Журба хутко замотиляв головою. — Нам тут всьо колят одноразовимі, капельніци я только свої.
— Та-а-а-ак, — продовжив Старенький. — Ето шо ж получаєтся? Шо ти, ето самоє, дал кому под хвоста? І нє сказал!!! — роздратувався він і люто відкусив своїми нечисленними зубами шматок від бутерброда.
— Та нє било нічего, — повторив Журба, — вообще нє било.
— Хорошо, может нє сєйчас. Када било в послєдній раз? — усе одно не здавався Йосип, пританцьовуючи на стільці. — Тока в глаза мнє!
Журба вперше за сьогоднішній шалений ранок заспокоївся, про щось подумав і мимоволі витиснув зі себе:
— За царя Панька.
— І та любіла, і та хуєла, — неочікувано почули ми чийсь гунявий голос і, разом повернувшись до горбуна, зрозуміли, що то сказав він. Це, між іншим, уперше на моїй пам’яті він вимовив щось зрозуміле. Карасьов дивився на нас і радісно осміхався, демонструючи відсутність передніх зубів.
— Слиш ти, Бздишек Западловскій! — уже на повний голос зірвався на нього Йосип, не впіймавши мого осудливого погляду. Старенький при мені здебільшого втримувався від лайки, та часом забувався.
Риба хутко підвівся й відбіг із тарілкою до стійки, поки його ніхто не вдарив чи не жбурнув щось зі столу.
— Пішли вже. Все одно нічого до горла не лізе, — промовив я. Йосип накидав хліба з маслом на серветку, сховав пакунок у кишеню халата, і ми покотили Григорія до маніпуляційної.
* * *Якщо подумати, то виходить, що СНІД — це як сказ наших часів. Мати якось розповіла мені, коли ми в дитинстві з хлопцями збиралися до лісу, що сталося з її троюрідною сестрою. Давно, ще до Першої війни, коли та була малою дівчинкою, її вкусила скажена лисиця. Десь там же, в нашому лісі. І, коли вже сестрі стало зовсім зле, її батьки вирішили, що годі дитині мучитися, й тато її тихенько придушив.
Страшна історія, але тоді вилікувати дівчинку не могли, тому просто позбавили її страждань. Мати щось іще казала про те, що батьки її сестри після того розійшлися, бо не могли жити поруч. Але мені вже не до того було: я і тоді до лісу з друзями не пішов, і відтоді дуже боявся що лисиць, що вовків, що безпритульних собак.
Щодо СНІДу, то тут мій досвід містив тільки історії з телевізора та жахливі сповіді Маріїних подруг про те, що в котроїсь із них була знайома, яка десь підчепила цю страшну хворобу, чи хтось із наркоманів помер саме через це. Та зазвичай усе відбувалося десь дуже далеко: в Києві чи взагалі за кордоном. Ну, нам у селі часом нічого робити, крім як розповідати одне одному історії про великий світ, тому я до цих історій ставився спокійно.
Я тоді ще пригадав інший випадок. Якось після Чорнобиля до нашої школи перевели одного хлопчика, далекого Степанового родича з Чернігівщини. І в мене на уроці — уявіть! — він упав і забився в припадку. Нас навчали, що в таких випадках треба язика тримати, встромивши щось до рота постраждалому. Я так і зробив, ухопивши зі свого столу лінійку, та він її відразу перекусив, — довелося рукою тримати.
Он, бачите, що після того мені лишилося на згадку? Точніше, не лишилося — цілу фалангу на безіменному пальці він мені відкусив. Ми його тоді спільними зусиллями врятували і до лікарні доправили,