Червоні хащі - Фоззі
Жіноча тим часом засюсюкала, звертаючись до маленького хлопчика, котрий увійшов останнім. «Міша, сідай до діда ближче», — вказала йому на вільне місце невістка, та дитину вже закрутили до себе наші жінки, хором розпитуючи, скільки ж йому рочків і чи ходить він до дитячого садочка.
Матвіївна принесла перші тарілки: хліб, шуба, квашена капуста, солоні огірки з помідорами. Матвіївні допомагали Зінаїда та Новіченкова. Лікарці, вочевидь, кортіло якнайшвидше похмелитися, тому вона поставила закуски на перше вільне місце і попрямувала до Йосипа, який уже скрутив голову найближчій пляшці й збирав біля себе поки ще порожні скляночки.
Лікарка вхопила першу з наповнених, підчепила на столі горбушку, мазнула гірчицею, прокричала: «Здоров’я молодим!» — і випила, не дочекавшись громади. Мене аж затіпало від цього видовища, та решта не звернула на це уваги. Старенький розливав, гучно розповідаючи, як колись на півночі випадково запив горілку спиртом і мало не помер.
— Многая лєта! — закричав Петрович, отримавши склянку і не помічаючи, що до неї вже прикипів горбун та так і застиг із простягнутою рукою. Йосип зреагував миттєво:
— Петровіч, ти попутал, петєля. Многую лєту на дєнь рожденія орут, а тута горьку надо.
— Точно, — підтримав сусіда Журба, встав зі свого крісла і гучно заволав на цілу їдальню: — Горько молодим!
Усі попідривалися з місць і почали хором кричати: «Пий до дна! Пий до дна! Пий до дна!» — а опісля рахувати, скільки секунд цілуватимуться молодята.
Йосип терміново налив по другій, Новіченкова і тут наспіла однією з перших. Тост підняв Славентіїв син, щось казав про нове щастя і про те, що ніколи не пізно, бажав здоров’я, а насамкінець вдало пожартував, що тепер чекає на братика. Тут уже здійнявся такий регіт, що новорічні гірлянди загойдались, а Журба від сміху відкотився у своєму кріслі від столу на цілий метр.
* * *— Ну шо? — спитав син Славентія і подивився в наш бік.
— Вас понял, — відреагував Йосип і потягнувся було за наступною пляшкою, але той підняв угору долоні:
— Нє, я нє про ето. Давайтє, мужикі, помогітє мнє с мясом: надо ж пожаріть єго.
Охочих виявилося багато, проте Йосип одразу взяв ініціативу на себе, рішуче відсік сторонніх і сказав, що допомогу можна довірити лише другій палаті, й то не цілій, після чого здивував мене, взявши за руку і потягнувши від столу. Навіть Журба вирішив іти з нами на вулицю й підвівся з крісла, демонструючи власну спроможність.
«Алілуя», — зреагував на це син, прихопив із пакета пляшку й пішов надвір, а ми — за ним. Я вперше цього року опинився на свіжому повітрі. У голові закружляло, — наче я пив разом з усіма. Навалило снігу, який перетворив маленький двір на казковий різдвяний пейзаж у стилі екранізацій Гоголя.
Біля дверей стояв великий чорний джип. Його господар витягнув із багажника мішок із вугіллям, каструлю з м’ясом, мангал і розмістив це трохи збоку, біля колишньої дитячої гойдалки. З-за кущів тихенько вийшов невеличкий песик — біленький, із темними плямами, — потягнувся і почав метляти хвостиком.
— О, Бродяга! — зрадів йому Йосип. — Дє тя черті носят? Чуть мясо нє про ето самоє!
Пес підійшов до нього і почав ластитися, скиглячи.
— Це наш партизан, — сказав Журба, втискаючи своє велике тіло в дитячу гойдалку. Та натужно заскрипіла, проте втрималась: — От нянєк ховаєтся: тут ето запрєщаєтся.
Славентіїв син насипав до мангалу вугілля, полив його якоюсь рідиною, витер руки і сказав:
— Ну, с Бродягой познакомілісь. Давайтє дальше. Я Георгій.
Ми по черзі привіталися з ним за руку: «Богдан Васильович», «Григорій Іванович», Йосип назвався Д’Артаньяном, після чого Георгій запалив вугілля і спитав:
— Шо мой батя? В авторітєтє тут?
— Славентій-то? В большом! — натхненно озвався Йосип, поблискуючи очима на пляшку горілки, що стояла на відчиненому багажнику. Георгій правильно розшифрував цей натяк, надибав десь у багажнику розкладну склянку, хлюпнув туди горілки і подав Йосипові.
Той прийняв її одним великим ковтком, повернув склянку, сів навкарачки біля гойдалки, закурив і продовжив вихваляти Славентія:
— Батя твой тут чистим генєралом рассєкаєт, на положенії. Скажи, судья? — обернувся він по допомогу до Журби, але той тільки відмахнувся:
— Не слухайте цього дурня: не суддя я. Так, був народним засідателем, але цей Старенький все неправильно розуміє.
— Засідатєль — ето почотно, — промовив Геннадій, налив собі, постояв трішки, характерно відставивши мізинця, промовив: — Ну, буря мглою і тудою, — та й випив.
Журба тим часом ніяк не заспокоювався:
— А ви, я бачу по номерах, із контори? — запитав він у чоловіка, і ми всі одночасно подивилися на номери машини. «00007 МА», з нашим двадцять четвертим регіоном.
Георгій хмикнув:
— Всьо-то ви знаєтє. Да, я с ОБНОНа, по області.
— По борьбе с наркотікамі, — переклав мені тихенько Йосип, чухаючи спину собаці.
— О! — зрадів Журба. — А дозвольте тоді питання. Давно мене цікавить одне діло…
— Смотря, на скоко лєт ето дєло… — пожартував Георгій, нанизуючи м’ясо на шампури.
Журба заскрипів гойдалкою, роздивився на всі боки і тихенько почав:
— Я, між нами, хотів би трошки… собі… власне, тільки собі чогось подібного роздобути…
Славентіїв син уважно подивися на нього й після невеличкої паузи відповів, продовжуючи посміхатися:
— Шо, напослєдок попробовать, шо оно такоє і с чем єго єдят?