Червоні хащі - Фоззі

— Від цього погано тхне! — не погодився я, хоча тут скрізь погано пахло і без жодних алегорій. — А кому вона звітує?

— Та нікому, — невпевнено відповів Журба. — А паспорти забирають знаєш чому? Щоб голосувати за нас можна було. Р-р-раз — і все, як треба!

— Пам’ятаєш, як два роки тому було? — спитав він у Йосипа, а той одразу озвався:

— Ой, такоє било! Гріша просілся по совесті проголосовать, бегал, жаловался коміссії, тока хер шо у нєго получилось.

— Цього не буде, — твердо сказав я. — Дзуськи їй! І гроші собі лишу, і паспорта не віддам. І проголосую сам. Якщо доживу.

Збуджений від цих думок, я не схотів сидіти в палаті й слухати, як Григорій і Йосип збираються на весілля. Тому вирушив гуляти по корпусу. Спочатку намагався розібрати два зігнуті цвяхи з набору дитячих головокруток, який знайшов у їдальні на стелажі з настільними іграми. Та марно, — тільки остаточно зіпсував собі настрій, звіріючи від неспроможності розв’язати таке просте завдання.

Тому закинув цвяхи в коробку й пішов до книг. Ще першого січня передивився все, що там було. Непотріб. Дешеві американські детективи та багато жіночих романів, серед яких упізнав тільки Іоанну Хмелевську, та вмовити себе почитати це не вдалося.

Тоді я поліз у пачку зі зіпсованими книгами і несподівано знайшов там «Колымские рассказы» Шаламова, без обкладинки.

Хоч так вийшло вбити час, але настрою такою книжкою не врятувати — тільки ще більше звірієш. Тому, коли Матвіївна спитала, чи не зможу я їй допомогти з підготовкою їдальні до весілля, я радо погодився: і час мине, і стосунки з кухнею можна покращити, а в умовах будинку престарілих це дуже важливо, — це я швидко зрозумів.

Ми з нею вдвох зісунули столи, розставивши їх високою літерою Т. Матвіївна по секрету розповіла мені, що до шашликів, які пообіцяли Славентієві родичі, вона зробить цілу виварку пюре, — тільки би молока вистачило з маслом, бо на свята все зазвичай швидко закінчується і до весни доводиться тримати їдальню на гречці зі сосисками.

Анатоліївна виділила на свято кілька свіжих простирадл, уже сумуючи, бо замажуть так, що не відпереш. З них ми зробили суцільну скатертину, швиденько позамітувавши білими нитками. Я відкоркував щонайменше п’ять великих банок із компотом, який, як з’ясувалося, варили самі з того, що росло довкіл будинку. Виявилося, тут є і груші, і яблука, і вишні, й навіть черешня, яка, щоправда, давно не родить.

— Ой, шкода мені нашого саду, — сумно промовила кухарка, дивлячись у вікно.

— Чому? — подивився я на неї, проте вона відмахнулася:

— Та то я про своє. От доживемо до літа — я таких вареників із вишнею нароблю! — привабно заохочувала мене кухарка, почавши зливати компот у велику каструлю. — От у вас коли день народження?

Я відповів, що восени, й вона пообіцяла, що щось і тоді вигадає, щоби я не переживав.

Проста робота пішла мені на користь. Я трохи заспокоївся.

Та навіть і обіцянка вареників із вишнею остаточно привела мене до ладу: я їх любив чи не найбільше. Так буває, як полагодиш щось у хаті, якусь дрібничку, про яку постійно забував, — і відразу всі негаразди не те щоби тікають, але на деякий час зникають, — зовсім як злий пес, який іде спати до своєї буди.

Усі повсідалися по місцях, але їсти не починали, чекаючи на молодих із родиною. Матвіївна потішила громаду анонсом картопляного пюре й усе переймалася, що воно застигне до того часу, поки зготують м’ясо, тому погнала чоловіків до палат, аби взяли кілька укривал і загорнули виварку з гарніром до потрібного часу.

Незважаючи на те, що на столі було порожньо, люди раділи, продовжуючи активно обговорювати подію, що наближалася. Йосип, як виявилося, не полінувався збігати до Грузінки і випитати в неї, де житимуть молодята. Завідувачка однозначно відповіла, що вони й надалі мешкатимуть у своїх палатах, але їм дозволять їсти за одним столом, після чого з’явилася нова тема для розмови: хто до кого пересяде? Чи то Славентій до Глашиного столу третьої палати, чи то Глаша — до чоловіків? І хто в такому разі перейде за протилежний стіл, аби звільнити місце?

Старенький, очевидячки, був незадоволений розкладом, який оминув наш стіл.

— От дє твої глаза билі? — питав він у Журби.

— А шо?

— Така пара: Гріша і Глаша!

Журба у відповідь лише сміявся і махав на Йосипа руками. А той не вгавав:

— Хай би она тєбя катала, шоб ми с Портосом нє напрягаліся. І сєла би за наш стол. Ти б сьорбать перєстал, шо свиня, єщо б і малахольного снялі с поєзда, — пошукав він очима горбуна і знайшов його на краю спільного столу, поруч із Петровичем. — Слиш, Риба, в натурє, перєсєл би к бабам, — оні б тя за сина полка прінялі, с груді кормілі би, — додав він під гучний регіт аудиторії. «Йосип, звичайно, та ще потвора, проте без нього тут було би сумно», — думав я. Такі люди — наче горілка чи лікарська отрута: все залежить від дозування. Якби Старенького можна було вимикати, як радіолу, ціни би цьому чоловіку не було.

Нарешті ввійшли молоді: Славентій — у кітелі з орденськими планками, Глаша — у бежевому платті та з високою зачіскою в стилі «Райвно гуляє Перше травня». Їх посадили на головні місця. Поруч із ними сіли свідки: Петрович із Раїсою та чоловік середнього віку в дублянці й у норковій шапці. Тут сумніву не було — син Славентія, — такі схожі. Він поставив на стіл велику барсетку й узяв у жінки, котра сіла поруч, величезний білий пакет, із якого почав виймати пляшки горілки і ставити їх на