Червоні хащі - Фоззі

У п’ятницю, за тиждень до виборів, якраз виступав сивий спікер, переймаючись долею пенсіонерів. Він дуже подобався нашим жінкам, котрі тільки цикали від задоволення: який достойний мужчина. Петрович теж не втримався і почав гучно розповідати, що він того політика знає, що хороший мужик: сестра на нього робила, прибиральницею. Спочатку під Києвом, а потому її перевели до нового будинку, десь на Західній.

Славентій, який сидів із жінками, перепитав, а скільки у спікера взагалі будинків. Петрович відповів, що ніби вісім, після чого миттєво спалахнув скандал. Сірника підніс, звичайно, Йосип. «Вот пока ви будєтє підарасов називать хорошимі мужикамі, так і будєт», — сказав він, виклично поглядаючи на жіночу половину їдальні.

Там спочатку зніяковіли від матючиння, та потому зібралися на силах і вивели зустрічну тезу, яку виголосила Глаша: «Людина заслужила. Хай у нього хоч десять будинків буде, але ж він так за нашу долю переймається, що, дивіться, зараз заплаче на тому телебаченні». Я все одно не збирався голосувати за цього «достойного мужчину», тож до розмови не втручався, хоча сказати було що.

Натомість я допомагав Опанасові з першої палати, найстарішому в будинку аксакалу, який восени пішов на десятий десяток.

Він зберіг напрочуд чистий розум і якраз розгадував кросворд, сидячи осторонь від політичної свари.

Оскільки мене ще й досі вважали колишнім учителем географії, було найпростіше відразу їм допомогти з назвами екзотичних островів, бо все одно звернуться. Того разу це був Мадагаскар, після чого я почав добирати назву американського штату зі шести літер, причому Невада точно не підходила.

Промучився хвилин із десять, аж поки пригадався мені переможний Орегон. Тим часом свара пережила кілька спалахів і завершилася тим, що Йосип перемкнув телевізор на свій футбол, а незадоволена спільнота розійшлася.

Грав хтось із кимось. У них на екрані теж снігу вистачало. Нещасні футболісти ледве повзали у брудно-білій юшці, та Йосипові було все одно: він сидів, схрестивши руки на грудях і роблячи вигляд, що насолоджується найкращим видовищем у світі.

Пішов навіть Опанас, повільно переставляючи свої ходунки. За лічені хвилини в їдальні залишилися тільки Старенький, Журба, я та Петрович, якому, схоже, було все одно, що дивитись, аби телевізор працював.

Післясмак від скандалу залишився неприємний. Тут завжди сперечалися через політику, а ще й вибори на носі. Знову доля країни підвисла на гачку, тому наш маленький колектив розсварився між собою. Відчуваючи це, Журба спробував м’якенько вгамувати винуватця: «Слиш, Валєра, ну на хрєна ти так на бабок?».

Йосип устигав усе, тому спочатку вилаяв якогось футболіста за криві ноги, а потім уже, не обертаючись, відповів Григорієві: «А шоб нєгри спрашивалі». Той надув губи, заліз на каталку, відмовившись від моєї допомоги, і покотив собі. Тоді вже заговорив і я.

— Дійсно, Старенький, ну навіщо ти так із людьми?

— Тю, а гдє ти людєй відєл? Партактів сплошной. Ти слишал, как оні про етого, друга Петровіча?

Петрович жваво озвався: «Якого друга?». Та Йосип не звернув на нього уваги, гучно викрикнув: «Обанзе, штрафной!». Дочекався удару кудись на трибуни, зло виматюкався і нарешті повернувся до мене:

— Портос, вот ти ж тут єдінственний мужик с кукушкой в голове, — чего молчал?

— Тому що вони вільні люди, можуть висловлюватись і любити, кого хочуть.

— Ага, ти їх про Сталіна спросі. А ведь черєз одного — дєті врагов народа. А єщо і полсєла у ніх с’єлі в голод, нєбось, а вторую в світках погналі рєчку форсіровать.

Відповіді я не мав, але й лишати Старенького переможцем не хотів, тому перевів розмову на іншу тему. На свою голову.

— Добре, а ти за кого голосувати будеш?

— Хером по лбу я їм голосовать буду. Всєх вичеркну!

— Тоді вони знову переможуть. Оберуть цього чорта, в котрого вісім будинків. І це триватиме ще роками. Ні, треба з людьми розмовляти, пояснювати їм. Добре, нам уже трохи лишилось, але на кого ми країну залишимо?

— А ето уже нє наше дєло, — суворо промовив Йосип і остаточно відвернувся від телевізора, хоча там відбувалася якась бійка і йому мало би бути цікаво, хто кого і хто з них наші. — Всє оні одінаковиє: шо жиди, шо краснопузиє.

Мене аж пересмикнуло від такого, та я ж сам казав, що треба розмовляти з людьми, тому і спробував:

— Нічого однакового не буває… От у мене в школі за всі роки були три пари близнюків, — (насправді тільки одна пара, та добру іноді можна трішки і прибрехати, бо інакше зла не подолати). — Так-от, зовні вони були однакові, а внутрішньо — дуже різні. Один добре вчився і в люди вийшов, інший спився. І так завжди. Люди — різні.

— Слиш, ботанік, кончай ету херомантію, — ледь не прогавкав мені у відповідь Йосип і відвернувся до телевізора. Отакої. Поговорили.

Напередодні голосувальної неділі Грузінка знову причепилася до мене з тим паспортом. Невгамовна. Ніби це не я казав їй кілька разів, що мій паспорт має бути в мене, що так треба за законом. У відповідь вона почала щось говорити про те, що їй треба мати мої дані для подання до виборчої дільниці, звідки до нас приїдуть із урною. Я з готовністю дістав паспорта й почав диктувати їй серію, та вона не дослухала й пішла, різко гупнувши дверима, які й так на ладан дихали.

Тим часом конфлікт у нашій палаті тривав: уже тиждень як Йосип не розмовляв ані зі мною, ні з Григорієм, а Риба, відчуваючи наелектризоване повітря, взагалі з’являвся тільки на ніч. Він мав свій розклад, і де цей горбун вештався більшість часу — ніхто не