Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

чекає. Про лекції, певно, вже доведеться забути. Він подивився на мобільний — декілька пропущених від Людмили і жодного від Віолетти. Чому вона себе так по-дурному поводить, чого їй не вистачає? Він курив і дивився на засніжену порожнечу, яка стала навколишнім краєвидом, йому хотілося в ній розчинитися, забути все, що він пам’ятав і знав, звільнитися від найменших тривог. Зарецький набрав Віолетту, але вона була за межами зв’язку, набрав знову — те саме. Поволі вечоріло, сніг наливався темними кольорами з відтінками сірого, синього, іноді жовтуватого, він і далі виблискував на світлі ліхтарів і неквапно лягав на землю. Людмила гукнула Зарецького, він погасив недопалок і зайшов у будинок. 18

Подзвонив директор фірми, занепокоєно розпитуючи, чи все добре, чи не завалило снігом, як пройшов семінар. Зарецький усміхнувся і сказав, що трохи завалило і, попри те, що тут починається нова Арктика, все окей, а семінар, певно, припинив свою діяльність, або ж, якщо точніше, плавно перейшов у приватний режим спілкування. Директор сказав, щоб Зарецький був обережним, щоб телефонував і розповідав новини.

19

Зарецький знову розчищав сніг, але Людмила силоміць забрала в нього лопату, щоб він не перевтомився. Богдан пожвавився, збуджений, ні хвилини не міг всидіти на місці. Людмила розставляла тарілки на стіл і спостерігала за ним. Вони так смачно повечеряли, випили пляшку червоного вина, що їх одразу розморило. Зарецький вже не мав сил воювати зі снігом — розчищати його на подвір’ї чи рити траншеї. Вони лежали з Людмилою біля каміна на розстелених матрацах, укритих ковдрами, і гладили одне одного.

— Цікаво, що у світі за ніч сталося, — сказала вона під ранок.

— Те саме, що й тут: когось засипало, хтось пропав, когось так і не відкопали.

— Ми ніби на дикому острові — нікого не бачимо, ні з ким не говоримо. Це так незвично в наш час, особливо коли на кожному кроці гавкають про глобалізацію.

— Ти хочеш глобалізацію?

— Я хочу тебе, — усміхнулася вона.

— Знову?

— Так, але спершу хочу знати, що діється у світі.

— Ми і є світ. Люди зараз, мабуть, усі кохаються. Сніг — це кохання, — поцілував її Зарецький.

— Я знаю. Ти — мій світ.

— Зараз поглянемо, що там діється, — Зарецький потягнувся за ноутбуком, увімкнув його, але Інтернету не було.

— Інтернет вирубило.

— Надовго?

— Надовго. У непогоду це часто буває.

— Значить, це на краще.

Богдан узяв пульт й увімкнув телевізор, скакав по каналах, але не міг знайти новини. На «5 каналі» йшла якась передача про Францію, Людмила сказала, що скоро мають бути новини. Вони їх дочекалися. Показували репортажі з різних регіонів. Україна була в полоні снігу. Державні установи не працювали, крім медичних закладів, школи та університети відмінили навчання, магазини закрилися, транспорт зупинився. У Києві на вулицях каталися лижники та сноубордисти, журналісти відзняли сюжет про голих сноубордисток, як вони з’їжджали вниз по Андріївському узвозу. Невеликі продовольчі магазинчики перетворилися в барлоги, до яких вели лише вузькі тунелі, прорубані лопатами. Малеча гралася в снігу, центральними порожніми вулицями спокійно прогулювалися люди, гралися сніжками, будували сніжні фортеці та ліпили сніговиків. Те саме відбувалося в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Львові, Луцьку та інших містах. Комунальні служби були паралізовані, місцеві влади капітулювали перед стихією. На трасах у різних куточках країни понад добу, відрізані снігом від світу, у своїх машинах потерпали люди, які не мали ні харчів, ні води. Їм на допомогу намагалися прийти волонтери, служби порятунку, а також добровольчі дружини та підрозділи міністерства оборони.

— Це надовго, — задумано сказав Богдан.

Людмила запитально на нього поглянула.

— Цікаво — скільки це триватиме?

— Це має для тебе значення? — усміхнулася вона.

— Мабуть, ні.

— І це прекрасно, — радісно промовила Людмила, — таке буває лише раз у житті. Ти ж ніколи про таке навіть і не здогадувався? Правда ж? А тут — маєш.

— Точно, — поцілував її в голову. — Як твоя мала? У неї все гаразд?

— Усе чудово. Я недавно з нею говорила. Я би більше переживала, якби вона зараз була тут.

— Чому? — здивувався він.

— Тому що не знати, чим усе це скінчиться.

Людмила враз стала ніби чужою, вона напружено думала й дивилася в стелю. Зарецький, поклавши голову на праве вухо, спостерігав за виразом її обличчя.

— Ти маєш на увазі… нас?