Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

— Ні. Не нас.

— А що з нами станеться? Я вже казав — рано чи пізно нас відкопають у якомусь двадцять другому столітті, — однак на його жарт Людмила не відреагувала.

Зарецький підвівся і сів біля неї.

— Ти зараз десь далеко-далеко, — сказав Богдан і пальцем провів по рельєфу її носика, опустився до повних розтулених губ, які поцілував.

— Не переживай, я вже повертаюся, — усміхнулася вона й розвернулася до нього.

У її оченятах не було й сліду печалі, а лише товклися веселі бісики.

— Але що ти мала на увазі?

— Ну який же ти зануда!

— Чого? — здивувався Зарецький.

— Тут все триває довше, повільніше і зі складнішими наслідками, — усміхнулася вона.

— Сподіваюся, все минеться.

— Я також сподіваюся, — усміхнулася вона, пригорнувшись до нього, — давай про це не думати.

— Давай.

— Але ж думається, — після хвилин мовчанки сказала вона.

— Це правда — думається, навіть мимоволі.

Людмила обійняла його, міцно пригорнулася, ніби боялася втратити. Зарецький дивився в її очі-безодні, бачив, як вони поблискували — чи то від сліз, чи то від вогню. Шкіра її лиця пашіла, ніби вона мала температуру. Попри шалену втому, вони кохалися, непорушно лежали, повільно блукаючи руками по тілу одне одного, потім кохалися знову.

Вони прокинулася від дзвінка на мобільний Людмили. Непокоїлися за Богдана Зарецького, який з’їхав із готелю. Вона сказала, що з ним усе гаразд. Потім повідомили, що семінар неможливо більше проводити, поки не розчистять дорогу до конференц-залу, а оскільки учасники не можуть виїхати, то пропонується зустрічатися в холі готелю та в барі на «дружні розмови» та для «ділових контактів». Богдан ледве встав — тіло гуділо від вчорашньої боротьби з високим снігом. Він вийшов надвір, але від побаченого навіть не здивувався: сніговий покрив уже виріс до пояса, застеливши рівною білою ковдрою все подвір’я аж до рівня замків у гаражі та до клямки на хвіртці й воротах. Пелехатий, спокійний сніг падав далі, падав безперервно й тихо, як нічого й не бувало. Спершу на Зарецького напав відчай, адже зі снігом доведеться боротися довго й постійно — не знати коли він припиниться; потім він опанував себе й розмірковував, що слід робити. Траншею потрібно копати до воріт, а також робити від неї відгалуження до гаража. Зрештою, в гараж можна потрапити через навісний коридор із будинку, який веде в кабінет покійного чоловіка Людмили. Вирити траншеї — ще не проблема, міркував він, але захистити їх від нового шару снігу — це складніше. Зарецький думав про накриття для траншей. Сніг, якщо падатиме далі, перетворить захищені траншеї в такі собі тунелі, якими можна буде спокійно переходити від воріт до будинку і не думати про постійне звільнення їх від снігу. У гаражі він бачив поскладані довгі широкі дошки, також можна буде розібрати стелаж під стіною.

Після сніданку Зарецький взявся за роботу, з великими боями він добрався до воріт і повернувся, потім знову пройшовся з лопатою, вибивши в снігу невелику вузьку стежку. Потреби вичищати сніг аж до асфальту не було, тому він його талував. Біля входу до будинку, де закінчувалися ґанкові сходи, Зарецький розчищав ділянку від снігу ще ретельніше. Він знову повернувся до воріт і розчистив ділянку, щоб відчинялася хвіртка. Коли її відкрив, то побачив шар снігу до пояса, який буквально зупинився перед входом. Неподалік, метрів за двадцять праворуч, Богдан почув чоловічі голоси, вони розмовляли, сміялися, а іноді сопіли. Він здогадався, що чоловіки також борються зі снігом. Зарецький окликнув їх, вони підтвердили його здогадку, що пробивають траншею через увесь провулок до центральної вулиці селища, також вони запропонували йому долучитися до них. Богдан їм крикнув, що спершу мусить відкопатися і пробити прохід до їхньої траншеї. Вони перестали копати, Зарецький відчув запах цигарки і закурив також. Він чув їхнє дихання, балачки, сопіння, рипіння снігу під ногами. Мужики сказали, що зараз усе селище риє траншеї, що деякі траншеї вже сполучилися одна з одною і навіть виводять до супермаркету. Богдан усміхався і намагався собі це уявити. Вони також сказали, що сніг із траншей потрібно вичищати щодня, інакше їх знову засипле. Після перекуру вони знову взялися за роботу. Зарецький повернувся на подвір’я, і в нього знову зіпсувався настрій: він стільки працював лопатою і майже нічого не досягнув.

Сніг, самий тільки сніг. Зарецький думав лише про нього.

— Господи, та лишися ти того ровера, здався тобі сніг, — усміхалася Людмила.

— Треба зробити прохід до траншеї в провулку.

— Навіщо тобі той прохід?

Зарецький здивовано на неї поглянув, а вона стояла на порозі, закинувши одну ногу, й далі лукаво усміхалася.